Колюче плетиво дротiв
Моїй дружинi
1
На Колимi, де урвища i скелi
Змагаються з потугою вiтрiв,
Я так тебе негадане уздрiв,
Як подорожнiй - рiчку у пустелi.
I посвiтлiли темнi акварелi
Колимських краєвидiв, посвiтлiв
Мiй тужний погляд - вiдсвiт почуттiв,
Тугих, як струни на вiолончелi.
Ти провiдною зiркою менi
Засяяла в неволi й освiтила
Моє життя i свiт на чужинi.
Той свiт покритий темрявою, мила,
Вона менi страшнiша, нiж могила,-
Якби не ти - я згинув би у нiй.
2
Ми всi про щастя мрiємо в коханнi,
Хоча воно й примарне, як мара,-
Дивлюсь на нього -
й серце завмира,
Ачей же ми обоє безталаннi.
I вже довiку, цькованi i гнанi,
Мов витуренi з рiдного двора,
Не знаючи нi щастя, нi добра,
Ми будем снити ними в завмираннi.
Колючий дрiт. Неволя. Колима.
А ми шукаєм щастя крадькома,
Щоб хоч на мить зустрiтися очима.
Нi пари з уст - бентежнi й мовчазнi,
Ховаємо кохання в таїнi:
За нього тут карають невмолимо.
3
Давно вiд тебе вiсточки нема,
Я записки як в прiрву посилаю,-
Нiмим чеканням змучений до краю,
Вже й сумнiви збираю крадькома.
Нестерпна туга душу обiйма,
Куди вiд себе дiтися - не знаю,
Я, наче грiшник, вигнаний iз раю,
В тяжкiй розпуцi їм себе їдьма.
Нi, я ще так не мучився, здається,
Я вiдвертаю спогади вiд серця,
Неначе гострi кулi чи списи.
А сумнiви - нема вiд них одбою.
Невже так пильно стежать за тобою,
Що й голосу менi не подаси?..
4
Як диких коней в упряжi - насилу
Я стримую шаленi почуття,
Я не боюся смертi, хоч життя
Мене ще так нiколи не п'янило.
Узапертi кохання - як горнило,
Само в собi згоряє без пуття,-
Я в снi - i то не маю забуття,
Немов у пеклi мучуся безсило.
Куди не гляну - вишки i дроти,
Але до них не можна пiдiйти,
Хiба за мить до смертi - у вiдчаї.
Тут кожний день - як вирок на судi.
Якщо терпець увiрветься - тодi
Той вирок, мабудь, куля увiнчає.
5
Я був на попiл серцем перетлiв,
Чекаючи обiцяної стрiчi,
А ти немовби в iншому сторiччi
Жила, забувши мову почуттiв.
Здавалось, я навiк осиротiв,
Готовий, не задумуючись, двiчi
Пiти на смерть, щоб глянути у вiчi
Тобi хоча б крiзь плетиво дротiв.
Адже любов, закована у пута,
Стократ солодша й тяжча, нiж покута,-
Я мучився за мертвих i живих.
Коли ж, нарештi, зболена, мов знята
З хреста, прийшла, впросивши вартових,
Збагнув, що ти - нi в чiм не винувата.
6
Твiй поцiлунок - з присмаком вина:
Лише пригубив краплю - й мимоволi
Сп'янiв, немов, ослабнувши в неволi,
Я повний келих вихилив до дна.
Забув про бiль, що душу розпина,
I про безправ'я в каторжнiй сваволi,-
Я в мить блаженства - день на
видноколi
Спинив, здавалось, наче скакуна.
Коротка мить - i мусимо прощатись,
На те воно й побачення, щоб радiсть
Побачити й оплакати живцем.
I знов неволя - темна, як могила.
Ти з поцiлунком в пам'ятi лишила
Лиш присмак болю, тихого, як щем.
7
Барак, нiчне освiтлення, i нари,
I сплячi в'язнi - царство кам'яне;
В кошмарах сну хтось iнодi зiтхне
Чи засмiється, звикнувши до кари.
I знову тиша. Думи, як примари,
Обсiли й мучать сонного мене.
Уже за пiвнiч. Скоро калатне
Дзвiнок "пiдйому" - й скiнчаться
кошмари.
Я жду його - як просвiтку, ачей
Ти нi на мить не йдеш менi з очей,
Немов у снi, ввижаєшся крiзь грати.
Який контраст - неволя i любов!
Я падаю пiд ношею оков,
То ще й любов'ю треба покарати.
8
Коли мене на розстрiл поведуть
(Це може статись в будь-яку хвилину),
Я подумки побачу Україну,
Що вже на смерть засуджена, мабуть;
Побачу кров на шальках правосудь
(Хай бачить Бог!), пролиту безневинно,
I суть життя, i таїнство загину,
И твою любов, непiзнану, як суть.
Побачу все, i щастя iлюзорне
Мене стоїчним спокоєм обгорне:
Я мучився, одначе - недарма.
I, закiнчивши власну одiссею,
У свiт, з якого виходу нема,
Пiду, зiгрiтий нiжнiстю твоєю.
9
Важке твоє життя: Бутугичаг,
Цинiчнi жарти, й лютi холоднечi,
I безпросвiтний смуток, що, до речi,
Ще й дотепер просвiчує в очах.
I вiчний бiль приреченостi, й страх,
Що мимоволi стискує за плечi,-
Ти вся в собi - як в келiї чернечiй,
Не знаю, як твiй дух ще не зачах.
Я не лише коханням i журбою,
А й кревним болем зв'язаний з тобою,
Несу його у серцi, як i ти.
Твоє життя - як запис в протоколi.
Чи зможу я, конаючи в неволi,
Тобi хоч краплю щастя принести?..
10
Воно само, те каторжне кохання,
Прийшло до нас - нiкого не кляни,
Нема у ньому нашої вини,
Благослови його хоч на прощання.
Ти вiд'їжджаєш завтра - це остання
У нас розмова... Боже, сохрани
Тебе в тяжкiй дорозi з чужини -
Юдолi слiз i вiчного страждання!
Востаннє усмiхнись менi - й прости.
Забудь навiк i вишки, i дроти,
Як можеш, то й мене забудь, кохана.
А я - нема тут вибору менi -
Сховаюся в своїй самотинi,-
Така вже в мене доля безталанна.
1954-1989
* * *
Я сам-один у камерi кромiшнiй,
Немов живцем похований в трунi,
Вже надi мною, мабуть, i ввi снi
Не зглянеться нi доля, нi Всевишнiй.
Перебираю спомини й невтiшнi
Тюремнi думи - холодно менi,-
Надворi дощ, i краплi по вiкнi
Повзуть, немов комахи дивовижнi.
Дивлюсь на них знiчев'я - i мовчу.
Тут можна лиш мовчати досхочу
I думати, не тямлячи нiчого.
Така страшна манколiя - хоч плач,
Хiба що часом вiчко наглядач
Пiднiме - й стрiлить поглядом крiзь
нього.
1964-1989
* * *
I днi, i лiта пропливають поволi,
Як хмари осiннi - холоднi, сумнi,-
Сухоти, як шашелi, точать в неволi
Застудженi груди i душу менi.
Мабуть, у снiгах, за пiвсвiту вiд дому,
Я стомленi очi навiки зiмкну,
Сховаю в могилi, не знаний нiкому,
I каторжну долю, i пiсню гiрку.
Без волi та пiсня не пiде мiж люди,
Та пiсня пiд серцем у мене засне,-
Нiхто не почує її - не осудить,
Хоч, може, нiхто й не згадає мене.
1954-1988
Буря
Над гiрським пiвнiчним краєм
Б'ється буря об вершини,
Виє, наче в темних штольнях,
В межигiр'ях i ярах,
Рве гранiтнi дикi скелi,
Де лежать без домовини
Бiлi костi тих бездольцiв,
Що померли в таборах.
I рiчки з-пiд рук у бурi,
Мов акули зголоднiлi,
Перехоплюють тi костi
I тiкають в океан;
Мчать щодуху, нiби знають,
Що кати у божевiллi
Не спускають злого ока
Навiть з праху каторжан.
I, немов човни об кручi,
Тi скелети круточолi,
Налiтаючи на рифи,
Трощать ребра й черепи.
Але буря невгамовно
Їм спiває пiсню волi,
Кличе їх на Україну,
В рiднi села i степи.
Та не чують того спiву,
Божевiльного, страшного,
Нi нещаснi їхнi дiти,
Нi самотнi матерi,
Бо вони в гiркiй печалi,
Ревно молячись до Бога,
Чують лиш нiмий неспокiй -
Тихий подзвiн на зорi.
То не буря - панахида.
Я не вперше чую в горах
Її пiсню - пiсню волi
Над пожовклими кiстьми,-
Може, так, замордувавши,
I мене десь лютий ворог,
Як помру, без домовини
Кине в прiрву Колими.
1958-1988
Снiг
Пухкий снiжок, мов клаптиками вати,
На мокру землю стелиться до нiг,
А день такий, що тiльки сумувати,
В нiмiй журбi вiтаючи той снiг.
Дивлюсь на гори - щойно зеленiли
I вже немовби в саванах стоять,-
Так, як i ми, дочасно посивiли,
Закутанi в кромiшню непроглядь.
Та ми давно забули про волосся,
Як i про скиби зморщок на чолi,-
Вже стiльки мук знести нам довелося,
Що й гiр з-за них не видно вiддалi.
Тi муки не минулися нiкому,
Усi на вигляд немiчнi й старi,-
Якби ми повернулися додому -
Нас не пiзнали б рiднi матерi.
Подивишся - три чисницi до смертi,
Ачей же всi замученi живцем,
I тiльки нашi погляди упертi
Горять так само - гнiвом i вогнем.
Душа в неволi нiби не старiє,
Витаючи за межами життя,-
Ось випав снiг - i щось у нiй свiтлiє,
Щось невiдоме, наче вiдкриття.
А снiг iде й, мов клаптиками вати,
На голу душу падає менi,-
Бараки, дрiт - аж страшно сумувати,
Вiтаючи той снiг - на чужинi.
1955-1988
* * *
Хтось за стiнкою в камерi тихо спiва,
Виливає свої затамованi болi,
Та приглушена пiсня в бездушнiй неволi,
Як молитва, з душi добуває слова.
I бринить у менi, як туга тятива,
Його туга за волею - я мимоволi
Чую в нiй безталання i власної долi,
Видно, всiм у неволi так тужно бува.
Вiн стривожив мене, наче крик побратима,
Я крiзь стiнку ловлю його образ очима,
Я i пiснею й ним переповнений вщерть.
Чути: кру!.. в чужинi... заки море...-
Аж плаче,
Крає серце й менi... О незнаний спiваче,
У неволi та пiсня - сильнiша за смерть.
1955-1988
Концтабiр iм. Белова
Холодний край. Концтабiр. I навколо
В два чоловiчих зрости - частокiл.
Недремнi вишки й поверх частоколу
Колючий дрiт, натягнутий навкiл.
То свiт людського розпачу i втоми,
Юдоль терпiння й злого торжества,-
Тут все навколо мертве й нерухоме,
Природа й та, здається, нежива.
I ми, худi й голоднi до нестями,
Приреченi тут гинути в журбi,
Самi собi здаємося мерцями,
Хоча про це й не кажемо собi.
Ми, як дерева, зрубанi на дрова,
Звикаємо до смертi взапертi,
Адже концтабiр iменi Белова
Живими нас ховає в забуттi.
1955-1988
Розпука
Серед гiр i заметiв Колимського краю,
Де морози у зашпори й душу беруть,
Вже сiм лiт я задарма в неволi караюсь,
Вiсiмнадцять попереду ждуть.
Та неволя, мов п'явка, припала до серця,
День i нiч по краплинi висмоктує кров,-
Не дiждуся, коли вона врештi нап'ється
I хоч мертвого звiльнить з оков.
Не дiждуся, коли вже для певностi в тому,
Що помер я, навилiт прохромлять мiй труп
I бездушно у горах зариють потому,
Не прикривши й розтулених губ.
Це, звичайно, розпука, та все ж я свiдомий,
Що вiд смертi мене тут нiхто не спасе,-
Як помру - на могилi поставлять мiй номер:
"О - один - дев'ятсот тридцять вiсiм" -
i все.
1955-1988
Прощання
Так довго ми плiч-о-плiч прожили,
Караючись у каторжнiй сваволi,
Що вже й до горя звикли мимоволi,
Як до ярма - спарованi воли.
З усiм уже й змирилися самi,
И збраталися: без дружби тут -
могила,-
Ця дружба нас єднала й боронила
Вiд всяких лих та зла на Колимi.
Ми, як брати, зрiднилися - i ось
Негадано (життя несповiдиме)
Прийшла пора прощатись, побратими,
Що ж, сядемо гуртом - i простимось.
Останнiй раз, хоч подумки, в гуртi
Помолимось за нашу Україну
I чашу мук доп'ємо непоклiнно,
Як той, що був розп'ятий на хрестi.
Дарма, що можновладцi нас, немов
Па каїрському базарi, розлучають,-
Ми простимося мужньо, без одчаю,
Як прийнято в неволi: - Будь здоров!
Нiхто нас тут не вирядить у путь,
Не скаже нам: "Щасливої дороги!" -
На волю - й то во iм'я остороги
Нас пiд конвоєм, мабуть, поведуть.
1955-1988
Повернення
Як нещасний старець, у сухотницькiй зморi,
Збайдужiлий до свiту й свого майбуття,
Я з неволi, немов з катастрофи на морi,
Повернувся, уздрiвши загробне життя.
Я вже був примирився iз вироком долi,
З тим, що руки на грудях в неволi складу,
Вже й нiколи не снив, що в родинному колi
Рятiвне забуття, як в нiрванi, знайду.
Може, лиш материнська любов i тривога,
Бiль її, що у серцi хрестом кам'янiв,
Умолили, власкавили долю i Бога,
Щоб на милiсть до мене змiнили свiй гнiв.
I звершилося їх милосердя: можливо,
Я на те й не помер, щоб звершилось воно,-
То нiчого, що вже маловiри нi в диво,
Нi у боже знамення не вiрять давно.
Я немовби воскрес, повернувшись додому
(По-домашньому пахне березовий дим),
Але трудно повiрити навiть самому
В те, що я повернувся з неволi - живим.
1956-1988
* * *
Неначе птах з ключами журавлiв,
Нежданий спогад з пiвночi прилинув,
Торкнувсь менi до серця - й на хвилину
Зашерхлий бiль у ньому розбудив,
I пасма гiр в покровах снiгових,
I вартових, що ревно стерегли нас,
I крик тужби, важкої, мов цеглина,
В якiй ще жар погаснути не встиг.
Збудив усе той спогад - i, як птах,
Десь коло серця крикнув мимоволi,
Немов привiт з далекої неволi
Принiс менi - й розтанув на очах.
1956
Вербовий цвiт
1
Недавно ти була ще молодою,
А вже стоїш похилена й сумна,
Як та верба,
що гнеться над водою
I срiбним цвiтом вiття запина.
Стоїш - i сльози капають у воду,
I боляче тремтять твої уста...
Чогось i вiтер жалiбно заводить,
I крик гусей iз цвiтом облiта.
Далеко все:
i молодiсть, i муки,
Тяжкi етапи, голод, Колима,-
Нема уже нi чорної розпуки,
Анi жаданих радощiв нема.
Усе, як цвiт, осипалось безслiдно
I час його давно позамiтав...
Чого ж ти так стривожено поблiдла?
Дивись: то гуси падають на став.
2
Пiди й хоч трiшечки засни,
Приспи настирливi гризоти,
Ачей же їх перебороти
Нiхто не зможе й до труни.
Ти спала в клопотах з лиця:
То хлiб, то лiки, то оплати,-
Усi митарства перейшла ти,
А злиднi мучать без кiнця.
То через мене ти, мабуть,
Тi муки зносиш безневинно,-
Мої сухоти в домовину
Обох нас, мабуть, покладуть.
А тиша тягнеться, як нить.
Вже перша ночi продзвенiла.
Твоя усмiшка омертвiла,
Як гляну - душу кам'янить.
Пiди й забудься хоч у снi,
Покинь ту каторжну роботу,-
Вона зведе тебе достоту
Так, як колись на чужинi.
Побережи своє життя,-
Ти чуєш? - третя пролунала!
А ти й на мить ще не здрiмала,
Припавши мовчки до шиття.
3
Ми йшли в поля дорiжкою вузькою.
Вечiрнiй вiтер бiгав по вiвсi.
Краса благословенного спокою
Зiйшла на нас в усiй своїй красi.
За кроком крок - навпотемки у полi.
Стелилася i тиша, i спориш.
Я чув, як ти вiд щастя мимоволi,
Немов струна вiд дотику, тремтиш.
Вже нiч на небi вишила узори,
Здавалось, час, як паводок, тече,
А ти iшла й, шукаючи опори,
Довiрливо спиралась на плече.
Щось незбагненне душi огортало,
Ми чули тiльки музику вiвса,
Ми йшли - немов здавались на поталу.
Сiяли зорi. Падала роса.
4
Утихомирились печалi,
Вляглися в серцi сум'яття,
I спокiй - човен на причалi -
Колише нинiшнє життя.
Вже далеч, променем залиту,
Ти вiльно можеш обiйти,
Не заступають круговиду
Колимськi сопки i дроти.
По рiднiй вулицi музично
Стукочуть гострi каблучки,-
Iдеш, притиснувши незвично
Тепло сповитої дочки.
Iдеш, задумана i сива,
Контрастом - первiстка мала,-
Мабуть, тому ти i щаслива,
Що з нею молодiсть знайшла.
1969-1989
* * *
Я жду чогось - якихось перемiн,
Хоч змiни обстановки чи погоди,-
Моя душа пiдводиться з колiн
I тягнеться до рiдної природи.
Але нема нi вражень, нi думок,
Я в порожнечу тягнуся рукою,-
Застiй життя, мов плiснявий ставок,
Тхне мертвою задухою спокою.
Я жду чогось - хоч давнього листа,
Хоч вiсточки - якоїсь перемiни,-
Перебираю по думки лiта,
А день за днем, як листя, облiта,
В моїй душi так б'ється самота,
Як билася у камерi - об стiни!
1958
Пiлiгрим
З погiдними думками на чолi
Я йду собi ходою пiлiгрима,
Iду, хоч очi - гострi, мов шаблi,
Услiд мене просвердлюють незримо.
Iду й дивлюсь на сонце, на сади
(Звикають же, буває, й до отрути),
А що в моїй душi - не доведи
Того нiкому й подумки вiдчути.
1968
* * *
Коли в життєвому циклонi
Знемога душу обiйма
I думи - зморенi i соннi,
Ти йдеш - i падаєш сторчма...
Ти сам-один, i снiгом суне,
Проте iди,
iди,
iди,
Хоч снiг зневiрою i сумом
Завiює твої слiди!
Iди й не думай про негоду,
Iди - на зло холоднiй млi,-
Не стане сил - позич в народу,
Позич у рiдної землi.
Iди в обiйми завiрюхи,
Iди наослiп - крiзь югу,
Бо знай, що тiльки слабодухих
Вона завiює в снiгу!
1963
Немає коментарів:
Дописати коментар