Наївнi сцени завченої ролi -
Смiшна менi їх вiчна метушня.
Я сам в собi, як в замкнутому колi,
Насущнi думи думаю щодня.
Вони менi - як ношi подорожнi,
Нелегко їх телiжити в путi,-
Чи ж дивина, що нинi ще спроможнi
Сiзiфи перти каменi крутi?
Трудний мiй шлях, i думи - як гранiти,
Зносилися i сили, й постоли,
Та де менi цi бесаги подiти,
Коли вони до тiла приросли?
То вниз, то вгору - важко, поступово.
У серцi сумнiв моститься, мов птах...
Чи ж дивина, що виношене слово
Я вимовляю з кров'ю на устах?
1974
Дереворит
Зачинене вiкно. Дереворит
Iз контурами сiрого пейзажу.
I шахiвниця вимощених плит.
I гнiзда ватри, схожої на сажу.
I чорна туга... Лину крiзь вiкно,
Як птах iз неба - комiть головою,-
Мiй свiт - екран безмовного кiно,
Обрамлений печаллю свiтовою.
Я сам-один. Закутаний в халат.
Магнiтнi бурi. Лiки. Лейкоцити.
I сiре тло - нi буднiв i нi свят,
Не доберу, як тугу пережити.
Тiкаю в думи - виходу нема,
Тiкаю в давнi спомини - в неспокiй
I з туги сам на себе крадькома
Дивлюсь як на приреченого - збоку.
Не повертаю навiть голови,
Дивлюсь на себе в профiль - як
стороннiй,
Стою, сховавши в довгi рукави
Закляклий трепет рук на пiдвiконнi.
I так щодня, однiсiнький як перст,
В тужбi, що душу їсть несамовито,
Я бачу лиш рiзьбу деревориту
I це вiкно - iз рамою навхрест.
Експромт
Як тяжко дихати - задуха
I кашель. Ока не зiмкну.
Так надриваюся, мов глухо
Товчу обухом об стiну.
Чи то застуда, чи сухоти
За груди знов мене беруть? -
Уже не раз перебороти
Менi вдавалося їх лють.
I знову кашель - крематорiй,
I в муках зведенi уста,
I млiсть, i холод, хоч надворi
Суха липнева спекота.
Та що б не сталося - я знову
Допоки Парка ще пряде,
Пишу й надiюся на слово,
Що всi недуги одведе.
* * *
Були у мене сумнiви i драми,
Я в суть життя по-своєму проник,
Аби колись, як взорами рушник,
Його у вiршах вишити словами.
Я добираю в кольорi слова -
Червонi й чорнi, зiбранi по слову, -
У їхнiй гамi, вишитiй терново,
Найтяжчий бiль неждано зажива.
Сни
Лiта. Безвихiдь. Колима.
I погляд голоду тяжкого...
Усе забулося - нема
У мене гнiву нi на кого.
Забув i кривду у життi,
I настороженiсть недремну,
Вже в душу спомини - i тi
Вросли, мов каменi у землю.
I тiльки сни тих лихолiть,
Страшних, як трупи на морозi,
В безсоннi ночi - мимохiть
Менi привиджуються й досi.
Тi сни - як вироки судьби,
Що мучать душу до нестями,-
Я все вiддав би їм, аби
Вони не снилися ночами.
Беззаконня
Йому не вiрили - i розп'яли
За те, що вiн шукав у них довiри,
Цинiчно душу мацали, коли
Воскрес,бо де ж повiрять маловiри?
I пальцi пхали в рани, й крадькома
З пiдозрою дивилися у вiчi,-
Своєю недовiрою Хтома
Розп'яв його, приреченого, двiчi.
I суть не в тому - хто вiн: чи Христос,
Чи iнший хтось, розiп'ятий невинно,-
Якщо вини не виявлено - хто ж
Дав право їм так мучити людину?
Те беззаконня, скоєне чи нi,
Було чуже й Пiлатовi-тирану,
А втiм, якщо не вiрите менi,
То ось - душа: помацайте, як рану.
Сповiдь
Як не жилось менi - не заздрив я нiкому,
Я тiльки ним живу i житиму незмiнно,-
Воно менi - як хрест, але я весь у ньому -
В твоєму iменi святому,
Україно.
Гiрка зоря
...I сходить над Днiпром
гiрка зоря-полин.
Лiна Костенко
1. Тривожнiсть
Так i сплю - з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю нiч нечутно i незримо
Вiсь Землi в Чорнобилi скрипить.
Бачу як журавлики з паперу
Рятiвними птахами надiй
Падають у Прип'ять стоозеру
I шукають зцiлення у нiй.
Понiмiли села i причали,
Де стояв реактор - саркофаг.-
Тi, що атом з Прип'яттю вiнчали,
Криводушно каються в грiхах!
Тихо й страшно дихають турбiни,
Вже тривожнiсть - ока не зiмкне,
I Чорнобиль болем України
Вiчно буде мучити мене.
II. Сосни
Дарма, що в лiсi холодно, - iду,
Цiлую кожну сосонку очима, -
Вiн пережив чорнобильську бiду,
Але його краса - неопалима.
Тi чорнi сосни - я їх обмину,
То жертви радiацiї - вже мертвi...
Ось бiлочка стрибнула на сосну,
Можливо, теж призначена тiй жертвi.
А онде крук дрiмає на сучку,
Навшпиньки шелест ходить по гущавi...
Я вiдслоняю тишу сторожку
И молюсь на сосни - банi величавi.
Той лiс - немовби замкнутий собор,
Моя молитва кане в безгомiннi,
А мертвi сосни тихо, як дозор,
Стоять, завмерши в чорному одiннi.
III. Роковини
Знов запахло весною - квiтень
Чути говiр бурхливих рiк.
Так довiрливо сонце свiтить,
Як свiтило воно й торiк.
I не тiльки один Чорнобиль
Пiсля року тяжких терпiнь
Чорним спомином, як в жалобi,
Перев'язує давнiй бiль.
Вiн у пам'ятi - наче знiмок,
Той оголений рiк жалоб:
Затонув "Адмiрал Нахiмов",
I зiйшлись поїзди у лоб.
I страшнi снiговi завали,
I лавини, що сходять з гiр...
Скiльки горя за рiк упало,
Надломилося людських вiр!
Катастрофи й стихiйнi лиха -
Як iз чистого неба снiг
Так, мов хтось насилав їх стиха
Й випробовував нас у них.
Та з приходом весни природа
Воскресає, всьому на зло,-
Потеплiло надворi - й сходить
Ярина й молоде зело.
Заживають у серцi рани,
I спiвають в садах дрозди...
Тiльки страшно, щоб знов неждано
Не наслав хтось на нас бiди.
IV. Бджоли
Ще природа заспана i гола,
А верба аж мiниться - диви! -
Кожну вiтку з котиками бджоли
Облiпили з нiг до голови.
День стоїть, наповнений, мов келих,
Тишею, що стигне на лугу,
Тiльки бджоли на вiолончелях
Виграють, збираючи пергу.
Не бояться радiонуклiдiв,
Нi роси, холодної, як мла,-
Мабудь, хтось їм загодя повiдав,
Що верба у лузi зацвiла.
Так уже стараються тi бджоли,
Невсипущi в музицi й трудi,
Так гудуть i нишпорять довкола,
Мов на зло Чорнобильськiй бiдi!
Що їм свiт, спечалений в нещастi,-
Цiлий день клопочуться собi,
Золотi, мов котики пухнастi,
Що цвiтуть на збудженiй вербi.
V. Мертве поле.
Так тепло - земля як рута,
Буяють сади та й лiси,
А в полi життя не чути,
Не видно його краси.
Нема орачiв на ньому,
Нi злакiв - лише трава,
Та вiтер чи гуркiт грому
Над ним пролетить, бува.
Те поле святого хлiба
Не родить вже другий рiк,-
Заросле й забуте - нiби
Його хтось на смерть прирiк.
I, мабуть, нескоро буде
На ньому рости пашня,-
Даремно те поле люди
Думками орють щодня.
Засохле, як хлiб на сонцi,
Запечене кров'ю сердець,
Те поле засiяв стронцiй,
Страшнiший за всяку смерть.
Те поле приспала тиша,
Тривожна, як в днi чуми,
I тiльки полинна тирса
На лонi його шумить.
Поглянеш - таке безкрає,
А мов неживе кругом,-
Так, мабуть, дитя вмирає
З чиїмось тяжким грiхом.
VI. Гiрка зоря.
1
Гiрка зоря, що на Чорнобиль
Упала - нагло, як стрiла,
Крилом зловiсної хвороби
Усiх нас, мабуть, опекла.
Ми безбороннi перед нею,
Схрестивши руки, стоїмо
I мовчки, враженi зорею,
Свого призначення ждемо.
Адже ми жертви лейкемiї,
Вiд неї лiкiв ще нема,-
Як меч караючий,тяжiє
Трагiзм епохи над всiма.
Вiн так загрозливо уперше
Завис над головами нам,-
Пiд тягарем його, завмерши,
Ми й смерть звiряємо життям.
Ми не страхуемось од смертi
I не впадаєм в сум'яття -
Одначе будемо вiдвертi
Перед жорстокiстю життя:
Зоря, що впала на Чорнобиль,
Гiрка i гостра, як стрiла,
Крилом зловiсної хвороби
Вже й нашi душi опекла.
2
Не те вже нинi наше сьогодення,
Не те, хоч ми й по-давньому живем,-
Зоря Полин, вiдома з Одкровення,
Упала в Прип'ять атомним вогнем.
То не зоря - а притча во язи цех,
I суть не в нiй, а наслiдках її:
Були, звичайно, жертви iнквiзицiй,
Але ж були безумнi мудрiї.
I хто керує свiтом - невiдомо,
Забув про нього й Бог на небесi,-
Якщо ми будем жити по-старому,
То й без потопу згинемо усi.
Чорнобиль попередив нас: мовчання -
То самогубство!
Чуєте чи нi?! -
Не дай нам, Боже, каятись в одчаї,
Не дай прозрiти - в атомнiм вогнi.
VII. Нове лiточислення
1
Сталося те - що й статися повинно,
Вже безсилi скарги i плачi,-
Ти й тодi мовчала, Україно,
Як почула вибух уночi.
Ти лише тремтiла, як в ознобi,
З кляпом в ротi -
Спокiй берегла
I збирала вiстi про Чорнобиль,
Як жебрачка - крихти зi стола.
А тобi - то атомнi аз-буки,
То бадьорiсть фальшi й глупоти,-
Лжепророки iменем науки
Вимагали жертв i нiмоти.
I самi, з холодними очима,
Хоч весь край у стронцiї горiв,
Як святковi жертви, невмолимо
На парад зганяли школярiв.
Їх колони - мертво, безгомiнно -
Йшли, як на бенкет в розгул чуми,-
За чиєсь безумство, Україно,
Ти платила рiдними дiтьми
Ти була приречена, як здобич,
Ти лише тривогою жила
I збирала вiстi про Чорнобиль,
Як жебрачка - крихти зi стола
2
Час минає швидко i невловно,
Хоч-не-хоч, минає i життя,-
Тi, що у вогонь саможертовно
Кинулись, вiдходять в небуття.
Люди прокидаються зi страху,
Воскресають мертвi i живi:
Той - поклавши голову на плаху,
Цей - почувши кривди вiковi.
Час зриває маски i перуки,
Видно всiх - i речникiв брехнi,
I бездушних виродкiв, що руки
Грiють на чорнобильськiм вогнi!
А великий мученик-Чорнобиль
У своїй трагедiї живе,-
Ще вiд неї (час його сподобить)
Пiде лiточислення нове.
3
Сотнi лiт поволеньки пролинуть,
Стронцiй розпадеться i помре,-
На новому полi неодмiнно
Час його, мов попiл, приоре.
Знов життя повернется в Чорнобиль,
Зацвiтуть жоржини коло хат,
Й може, знов лелеки довгодзьобi
Виведуть цибатих лелечат.
Час очистить Прип'ять незглибиму,
Оживуть i луки, i сади,
Та Чорнобиль вiчно берегтиме
Хрест своєї чорної бiди
Вiчно буде пам'яттю судити
Тих, що розп'яли його в огнi,
I з ребра, що стронцiєм пробите,
Кров його тектиме по менi.
* * *
Нема - як муки ностальгiї,
Нема - як смерть на чужинi,-
В тривожних споминах - завiї
Ще й нинi плачуть по менi.
Без рiски в ротi - на поталу
Голоднiй тузi та зимi,
Як неприкаяний, бувало,
Я погибав на Колимi.
I, припадаючи до бога,
Благально линув крiзь дроти,
Аби до отчого порога
Бодай на милицях прийти.
В снiгу, що падає лапасто,
Чи в снi, що лине звiддалi,
Хоч на хвилиночку припасти
До лона рiдної землi.
Бодай на старiсть, як до мами
Не впавши духом на хрестi,
Припасти спраглими устами
I так померти в забуттi.
Нема - як муки ностальгiї,
Нема - як смерть на чужинi...
Чого ж так боляче завiї
I нинi плачуть по менi?
Не стало просвiтку й на сонцi,
Земля в премудростi азiв,-
Поцiлував її - i стронцiй
Мене, як вiрус, заразив.
А час летить, як бiснуватий,
З печаттю смертi на чолi,-
Вже й у бiдi поцiлувати
Не можна рiдної землi.
Вербниця
Не весна, а дивна плутаниця,
Холод пробирає до кiсток,-
Вербне свято - й хоч би для годиться
Десь пробилась брунька чи листок.
Замерзають птахи перелiтнi,
I душа до тiла примерза,-
Як зимою, холодно у квiтнi,
Хоч у сiчнi блискала гроза.
Щось непевне коїться в природi,
Вже нема нi лiта, нi зими,-
Все перемiшалося вiдтодi,
Як зiткнулись звихненi уми.
Тi уми, як iграшку, зухвало
Розщепили атомне ядро,
В рiдних рiках села поховали,
Затруїли Прип'ять i Днiпро!
Тi уми, як божi шестикрили,
Вознеслись у небо - й наяву,
Наче воду в рiчцi, сколотили
В атмосферi тишу вiкову.
I таку у космосi тривогу
Пiдняли, рятуючи прогрес,
Що в слiпiй старанностi й самого
Демiурга скинули з небес.
Нi ладу, нi певностi в природi,
Квiтень, а надворi - як взимi,-
Свiтова анархiя, та й годi,
Хоч у нiй i виннi ми самi.
Я шукаю захисту у словi,
Що людська духовнiсть зберегла...
Вербниця - а котики вербовi
Ще й у снi не бачили тепла.
* * *
Космiчна швидкiсть, атом, рок-н-рол -
Щось незбагненне звихрило епоху,-
Вже нi старих повiток, нi стодол,
Дивись - i пам'ять струхлiє потроху.
Перевелись повiр'я i казки,
Давно не чути голосу жар-птицi,
Уже й по селах нинi не з руки
Йти на оденки чи на вечорницi.
Тепер же час транзисторiв, кiно,
Усi цивiлiзованi - не дивно,
Що рiдне слово декому дано
Докучило як щось неперспективне.
Як щось старе - докучило, i квит,
Дере у горлi декого те слово,-
Такий тепер невизначений свiт,
Що й кревнiсть роду гине поступово.
I давня пiсня кане в забуття -
Космiчний вiк мов глумиться над нами,
Але останнiм подихом життя
Усi, проте, звертаємось до мами.
Слово
Уста отверзлися - i слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом iстини раптово,
Як зерно в грунтi, ожило.
I хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крiзь броню,
Хоч злi манкурти й словоблуди
Його бояться, як вогню;
I хоч ще й нинi лжепророки
Його зрiкаються в життi,
Та крига скресла, i потоки
Життя - змiтають їх з путi.
Були валуєви на нього,
I циркуляри їх були,
Але вони його, живого,
Звести в могилу не змогли.
Були й помазаники Божi,
I слуги чортовi у них...
Те слово стало на сторожi
Рабiв - не кривдникiв своїх.
I хоч ще й нинi їх зневага
Його пригнiчуе - проте
Воно й з глухого саркофага
Крiзь людськi душi проросте.
Джерело
Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не мiлiє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.
Закоти рукава - ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?
Я до нього, рiдного, врочисто
Припадав i в темрявi замет.
Припадав i серцем, i устами,
По словечку пив його снагу,-
Може, й через те я у снiгу
Не замерз, хоч мучився роками.
Чом же ти так боязко над ним
Бiдкаєшся, молячи пощади? -
Таж його самим нам прочищати
Й пити з нього воду - нам самим.
Джерело не вiзьметься багвою,
Мов ковбаня в пiтьмi лiсовiй,-
Стань над ним навколiшки - i пий,
Причащайся мовою живою.
Вичищай намул iз джерела,
Не лякайся втоми, нi простуди -
I воно мiлiшати не буде,
Хоч яка б епоха не прийшла.
1962
* * *
За роком рiк - як птахи вдаленi,
А ти так само рiдна i жадана,
Так само завжди й вiддана менi,
I таємнича - мрiя первозданна.
Почую дотик вiрної руки -
I не боюсь нi часу, нi голгофи,-
Десь мимо нас пролинули роки,
А з ними - й нашi лиха-катастрофи.
I тiльки ми лишилися - удвох,
У первозданнiй нiжностi й любовi,
Лишилися у затишному сховi
Своїх духовних таїн i тривог.
* * *
Ми заховалися у дiм,
Забутий осторонь галактик,
Де свiт, мов атомний реактор,
Горить у безумi своїм.
Сей дiм - як рай: нi суєти,
Нi свiтового безголов'я,-
Сьогоднi, мабуть, лиш любов'ю
Себе ще можна зберегти.
Святвечiр
Хати в снiгу - мов iграшки iз вати,
Чекають свята вiкнами й дверми,-
Хтось, може, прийде, й нам колядувати,
Не боячись нi свiдкiв, нi зими.
По-давньому - з вертепом, чи звiздою,
Чи просто так, як серце повелить,
Заколядує весело - й святою
Колядкою всю хату звеселить.
I буде снiп на покутi, i сiно,
I калачi, i свiчка на столi,
I затишок на цiлу Україну,
I наше свято в рiдному теплi.
I буде в нас ялинка серед хати,
I буде щастя, зрошене слiзьми...
Хтось, може, прийде й нам колядувати,
Не боячись нi свiдкiв, нi зими.
Колискова
Вiтер дме звiддаля -
Завiрюха надворi.
Спить пiд снiгом земля,
Сплять i дiти, i зорi.
I клубочками сплять
Пси, похованi в буди,-
Їм така благодать,
Що нiхто їх не будить!
Спить у свiтi бiда,
Сплять пiд кригою рiки,
Вже й стара коляда
Засинає навiки.
Сплять i села, й мiста,
Спить у них Україна,
I людська суєта,
I ця нiч безгомiнна.
Лиш до ранку не спить
Над колискою мати,-
Видно, серце болить,
Щоб чогось не проспати.
Медитацiя
П'ять рочкiв моїй онуцi -
Вона ще така маленька,
А очi - як двi волошки,
Розквiтлi на цiлий свiт,
Такi безбороннi й чистi,
Аж страшно, коли зблизенька
Заглянеш у їх довiр'я
Крiзь сутiнь тривожних лiт.
У них, як в живих озерцях,
Без тiнi лукавства й смутку
Вiдбилась дитяча мудрiсть
I дивне життя казок,-
Хай тiшить себе хоч ними -
Дитинство минає хутко,
Ще рочок чи два - й тi очi
Збентежить шкiльний дзвiнок.
Нiчого, що слабосила,
Аби лиш була здорова,
Не збилась з тiєї стежки,
Що йде через отчий двiр,
I завжди тяглася серцем
До рiдної пiснi й слова,
До чистих джерел дитинства,
Що б'ють з-пiд Карпатських гiр.
Доля
Моїй матерi
Вона добра нi крихiтки не мала,
Зате уволю - злигоднiв та лих,-
На панському i сiяла, i жала,
Гаруючи на кривдникiв своїх.
А взимку ледь приходила до тями,
Коли полотна ткала до смерку,-
Вузли ниток в'язались мозолями
I на її руках, i на вiку.
I от життя лишилося позаду.
Лишилося? Чи, може, й не було? -
Вже й думи рiдше ходять на пораду,
Переоравши зморшками чоло.
Влягаються i кривди, i печалi,
Не так вже мучить туга в самотi,-
Живе лише роботою й дедалi
Частiше хоче спокою в життi.
Та час її, проте, не втихомирив -
У кожного є клопоти свої:
Мiняють їй телят i бригадирiв,-
Усiх мiняють - тiльки не її.
Не раз ковтає спогади солонi:
Пройшли лiта - й не вернуться назад...
Задивиться на долю з-пiд долонi -
I посмiхнеться сумно... до телят.
1963
Дикий голуб
I де вiн взявся - той приблуда,
Той дикий голуб-вокалiст? -
Прибився поночi - i будить
Усiх, воркуючи до слiз.
Вже третю нiч, як одержимий
(Спiвак - без публiки й жюрi),
Десь на причiлку невмолимо
Сидить i тужить до зорi.
Когось оплакує чи, може,
Зове, покинутий в журбi,
I тужним голосом, що схожий
На стогiн, скаржиться судьбi?
Вiн будить приспану тривогу,
Кричить, як пугач на бiду,-
Вже третю нiч я через нього
У хатi мiсця не знайду.
Не їсть, не п'є - хоч до причастя,
Лише воркує безугав,-
Так невмолимо на нещастя
Той голуб, кажуть, воркував.
* * *
Либонь, зима вже вичерпала лють -
Похнюпилась i мокне пiд кущами,
I сiрi днi навпотемки iдуть,
Немов слiпцi, захльостанi дощами.
Хати - як мертвi мамути, нiмi,
Не пiзнаю їх зовнiшнього виду,
Лиш слухаю, як вiтер по зимi
В їх коминах спiває панахиду.
Нiчого вже й не мариться менi,
Мовчу - думки, як вiхоли, вляглися,-
Анi зими, нi лiта - цiлi днi
Дощi й дощi... iдуть... мов найнялися.
1974
* * *
Ступив за хвiртку i неждано
Сп'янiв, немов од похвали:
Цвiтуть сади - так первозданно,
Як зроду, мабудь, не цвiли.
Залитi пахощами, дивнi
I екзотичнi, як свiти,
Цвiтуть, хоч радiоактивнi,
Бо як весною не цвiсти
Так ревно годить їм погода,
Що хоч не хочуть, а цвiтуть,-
Сади невиннi, що природа
Їх випробовує, мабудь.
* * *
Ставок, i верби в дзеркалi води,
I жабуриння, й тиша первозданна,
I крекiт жаб, що збуджено сюди
В єдиний хор зiбралися ще зрана.
I гайвороння в гнiздах на гiллi,
I сонний гай, i свiжiсть прохолоди,-
Як мило тут, на клаптику землi,
Ще збереглась iдилiя природи!
Ще не один завзятий риболов
Над цим ставком душею вiдпочине,
Тут навiть час, що лине стрiмголов,
Пливе собi, як виводок качиний.
Риба
Закинув ятера - i рибу
В порожнiй кошик, без води,-
I болем риб'ячого схлипу
Голосить свiт, не доведи.
Якби душа - за душу взяв би,
За душу - й криком по душi,
Як рибу пальцями за зябра
Беруть i б'ють її в кошi.
I, затаївши бiль мовчання,
Зацiпивши з водою рот,
Лиш криком погляду - з одчаю
Волає риба до хрипот.
1968
Пес
Вiн пес як пес - кудлатий i чуткий,
З великими розумними очима,
Але йому як псовi невтямки,
Що гавкання - то служба невмолима.
Вiн знає вiрнiсть, чесну i святу,
Вiн сторожує, вiдданий людинi,
Вiн знає навiть службу - лиш не ту,
Де всi собаки гавкати повиннi.
А люди - злi i важать лиш на лють:
Як пес мовчить - то вже вiн їм не вiрний,
Вже не слухняний,- схоплять i припнуть
Його, немов злочинця, на подвiр'ї.
I денно й нощно, студiнь чи сльота,
Вiн скнiтиме, голодний i прикутий,-
Навчить його покiрностi - ота
Собача служба, вимушена й люта.
Така вже, видно, доля у собак.
О, як йому я гiрко спiвчуваю! -
Анi втекти, нi згинути нiяк,
Хiба що вити й гавкати з вiдчаю.
1975
Суєслов
Вiн завжди в образi пророка
Живе, не сходячи з трибун,
Дарма, що звивистий, як в'юн,
Що вдача в нього - круглобока.
За вiтром часу легкома
Вiн повертається, як флюгер,
Дарма, що зроду недолугий
I недовiрливий,- дарма.
Непогрiшимий вiн, i завжди -
На вiстрi всiх перебудов,
У пишнотi своїх промов,
Хоч i не вiрить їм, щоправда.
Вiн звик лише до похвали -
На смерть стоятиме за неї,-
Нi, недаремно фарисеї
Його в пророки возвели.
Лестуни
Його боготворили, i боялись,
I блазнювали, й терпли перед ним,
А вiн стояв з обличчям кам'яним,
Немов не чув їх лестощiв, здавалось.
Були у нього блазнi, й лестуни,
I тi, що стерегли його недремне,-
Один за одним стежили таємно,
Не боячись взаємної вини.
Але тепер, коли його не стало,
Тi лестуни та блазнi, ледь живi,
Бо ж, може, руки декому в кровi,
Гуртом його розвiнчують зухвало.
Тепер вони мiняють голоси
И свою вину приховують старанно -
Клянуть з трибун i мертвого тирана,
I культ особи в сталiнськi часи.
I воздають самi собi похвали,
Мовляв, ми не боялися ЧК -
Зi спiвчуттям, бувало, з лiтала
Квадрати таборiв спостерiгали
Що ж, табори - квадратнi з висоти,
Їх легко в лiтаку спостерiгати,
Не так, як тим, що боляче крiзь грати
Дивились в них на вишки i дроти.
Тепер, коли вже Сталiна не стало,
Тi табори лиш в пам'ятi живуть,
Вони так само знесенi, мабуть,
Як їх творець з нiмого п'єдесталу.
Але якби пiдвiвся вiн з труни
Й на мить явився в образi колоса,
То знов йому i оди, i доноси
Писали б тi придворнi лестуни.
1962-1988
Злободеннiсть
Отак собi вiршуємо знiчев'я
I товпимось без черги на Парнас.
Не раз їдять нас завидки, як черви,
I слово їсть, не слухаючись нас.
А ми собi тупцюємо на мiсцi
I дивимось пiд ноги - як слiпцi,-
Є ж диваки на свiтi, що й у мiстi
Збиваються, бува, на манiвцi.
А ми собi вiршуємо пiстряво
На всi свої метафори й лади,-
Такi вже запопадливi до слави,
Такi вже генiальнi хоч куди!
Так строчимо тi вiршi випадковi
До всяких дат, i рiшень, i газет,
Не знаючи, як боляче у словi
Народжується iстинний поет.
Багатоликий тлум i суєта
Букети слiв, яскравих як гвоздики,
I мед усмiшок - солодко-масних,
I суєта, i тлум багатоликий,-
О, як ми легко гинемо у них!
Послухаєш чи глянеш - не людина,
А дух святий - живiсiнький Iсус,
I той в нiмiй приреченостi гине,
Пiддавшись волi суєтних спокус.
А що йому обов'язок чи совiсть? -
Вiн сам себе вже зрить на небесi.
...Невже ми так без болю i без кровi
У тих спокусах згинемо усi?
Руїнники
Як боляче сяють у пам'ятi храми,
Коли, iдучи на безумство i грiх,
Безрiднi руїнники в шалi нестями,
Бува, обертають в румовища їх!
Жадаючи слави, тi виродки й нинi
Готовi спалити i храми, i свiт,-
Хiба дорогi їм народнi святинi,
Де свiтяться лики не їх Артемiд?
Прикритi щитами своїх демагогiй,
Тi виродки хитро, немов торгашi,
Руйнуючи храми як пам'ятки строгi
Руйнують святинi i в нашiй душi.
У кожнiй кровинцi винищують гени,
Тихцем обезрiднюють душi й уми,
Аби з особистостi - з тебе i з мене -
Створити бездушну аморфнiсть юрми.
Невже їм удасться той зрадницький замах
I свiт попадеться у їхнє сильце? -
Такi ж, як вони, торгували у храмах -
Ми добре затямили їхнє лице.
Ветеран
Вже до сотнi - рукою подати, а смерть
Не приходить по нього, старого служаку,-
Всi такi непоштивi, що вiн спересердь
Через них i на смерть нарiкає всiляко.
Ледь укупцi тримається висохла плоть,
Обвисають i губи, й неголенi щоки,-
Так спотворнiв увесь, хоч надвiр не виходь,
Видно, час i над ним познущався жорстоко.
Остогидло й життя, й мiшкувате пальто,
Вiн же звик до тугої - взастiбку - шинелi,
Вже й з дороги йому не вступає нiхто,
Всi немовби не бачать його, мудрагелi.
I нiхто не зважає, що вiн ветеран,
Всi лише вимагають якоїсь моралi,
Але ж те, що у нього нi шрамiв, нi ран,
Заступають йому ордени i медалi.
Недаремно ж, мабуть, їх давали йому,
Заслужив їх вiн кров'ю, хоча й не своєю,-
Та кого те цiкавить сьогоднi й кому
Вiн правдиво повiсть про свою одiссею?
Все засуджують нинi - i грiшне, й святе,
Не щадять у словах нi вождiв, нi героїв,-
Вже й не вельми вiдверто вiн згадує те,
Що безстрашно в iм'я революцiї коїв.
Продрозверстка. Село. Дев'ятнадцятий рiк.
I дитя, що картопельку в жменi сховало...
Як вiн спритно її iз рукою одсiк,
Прикриваючись iменем ревтрибуналу!
Вiн стрiляв без вагання i суду - в упор,
Мов на стрiльбищi, цiлився в жертви-мiшенi,-
Ще й тепер, як згадає червоний терор,
Оживає - й шукає нагана в кишенi.
А тридцятi роки - завмирає душа:
Куркулi, шпигуни - вiн їх сотнi знешкодив!
Їхня зрима невиннiсть не варта й гроша,
Ну а те, що вiн кат, викликає лиш подив.
Сперечатися з кимось - йому не з руки,
То полiтики здатнi на всякi демаршi,
I нiкому не скажуть про те Соловки,
Як вiн в'язнiв топив, пов'язавши на баржi.
Може, хтось там згадає собi Колиму
I чиїсь саморуби, сухоти, гастрити
Чи тi жертви, що й досi ще сняться йому,
Але ж вiн був на службi - i мусив служити.
Вiн служив у ЧК i, наводячи страх,
Дбав ретельно про шик - галiфе, портупеї,-
Тисячi безневинно в його таборах
Пропадали, не знаючи долi своєї.
Але врештi не мiг же вiн знати тодi,
Що за мливо мололося в жорнах держави,-
То тепер несвятими вже стали вождi
И просiваються їхнi закони i право.
Якби сила - вiн кров'ю вiдстояв би їх,
Жаль, що мертвих нiхто не бере на поруки,-
Сам себе вiн - i то захистити не змiг:
Вiдреклися вiд нього i дiти, й онуки.
Нi пошани, нi щастя в життi не знайшов,
I, не в силi померти, конає, мов Каїн,-
Взяв би, може, онучку на руки, та кров,
Що лишилась на них, хоч кого налякає.
Ледь укупцi тримається висохла плоть,
Обвисають i губи, й неголенi щоки,-
Так спотворнiв увесь, що, здається, й Господь
Вiдцурався його, щоб не мати мороки.
Спересердя вiн ладен весь свiт шкереберть
Запустити i кинути ним об дорогу,-
Вже до сотнi - рукою подати, а смерть,
Мов заклята, нiяк не приходить по нього.
Немає коментарів:
Дописати коментар