Культ-у-РА: Iван Гнатюк. Новоє лєтоiсчислєнiє (збiрка)

   Притча про жертовнiсть

   Триптих

   1. Мати

   В iм'я iдеї - матiр до стiни,

   Перед холодне дуло карабiна.

   Але в очах - нi жалю, нi вини,

   Його душа - як статуя камiнна.

   Дивився в рiдне пасемко сивин -

   I цiлився у цяточку на лобi.

   ...Голгофа. Хрест. I вiн на ньому - син,

   Розiп'ятий у маминiй жалобi...

   В iм'я iдеї, зцiпивши уста,

   Наводив дуло - холодно i строго.

   А мати, наче здiйнята з хреста,

   Навпошепки молилася за нього.

   2. Кохана

   Вiн дихав нею, вiн боготворив

   її, святу, довiрившись, як долi,

   И не стямився, як сумнiв мимоволi

   Закрався в душу й лиха натворив.

   Той сумнiв був сильнiший за любов,

   I вiн в iм'я великої iдеї

   Донiс верховним iдолам на неї,

   Донiс - i сам за жертвою прийшов.

   Але вона без осуду i зла,

   Побачивши в очах його тривогу,

   Закохано всмiхнулася до нього

   I на жертовник - з усмiхом пiшла.

   3. Самопожертва

   Яке життя - така йому i шана.

   Тут не зарадить жодний компромiс.

   Була у нього мати i кохана,

   Але вiн сам у жертву їх принiс.

   Не поступився совiстю своєю

   (Давав же сина в жертву Авраам)

   Вiн цiлий свiт оддав би за iдею,

   В iм'я iдеї згинув би i сам.

   Але якось, побачивши, що руки

   Його в кровi - й нi роду, нi сiм'ї,

   Вiн сам себе iзгарячу-розпуки

   Принiс у жертву iдолам її.

   В iм'я iдеї - з кров'ю на руках

   Вiн каїном пребуде - у вiках.

   Притча про славу

   У терновiй славi й самотинi,

   Звикнувши до злиднiв та нiкчем,

   Як святий пустельник у яскинi,

   Жив поет, зацькований царем.

   Жив у самозреченнi, пiднявши

   Над собою Слово, як Атлант,

   В гнiвнiй непокiрливостi завше

   Вiн берiг i гiднiсть, i талант.

   Усiма покинутий, забутий;

   Мов чужий у рiднiй сторонi,

   Вiрив лиш у гамлетiвське бути,

   В те, що вiн ще буде й на конi.

   I на зло царевi й царедворцям,

   Що цькували й ганили його,

   Вiн у словi жив собi лиш творчим

   Болем самозречення свого.

   Сам себе викрешував iз слова

   I згоряв у творчостi дотла,

   Ждав тiєї митi, щоб тернова

   Слава, як троянда, зацвiла.

   Кров'ю вiршiв сходив ради неї,

   Не боявсь нiяких заборон,

   Таж поети творчiстю своєю

   Вже не раз розхитували трон.

   Цар немов отямився i з ляку

   Мусив попустити поводи,

   Щоб його приборкати чи якось

   Приручити - й збутися бiди.

   Присипляв похвалами й грошима,

   Гладив по наїженiй душi,-

   Обертав поета в херувима,

   Щоб спiвав йому отченашi.

   Не жалiв нi меду, нi отрути,

   Був такий спокусливий, як змiй,

   Мiг би цiлий свiт перевернути

   У лукавiй хитростi своїй.

   Вiн же знав, що ласкою зумiє

   Хоч кого круг пальця обвести,-

   Царська ласка - наче лейкемiя,

   Що з'їдає душi i хребти.

   I поет, потрапивши в тенета

   Царської облуди, занiмiв,

   Впав у ситу видимiсть поета -

   Найстрашнiшу форму лейкемiй.

   Як рахiтик, зводився на ноги,

   Мов не чув, що звихнутий хребет.,

   Ну а слава - слава мимо нього

   Полетiла, вирвавшись з тенет.

   Максимiн Фракiєць

   Як дикий тур - нестримний, вольовий,

   Надiлений хоробрiстю й красою,

   Вiн не одному шапку з голови

   Здiйняв зухвало разом з головою.

   Дарма, що був iз роду пастухiв,

   Фракiєць, варвар,- славився як воїн

   I як тиран, що, падаючи в гнiв,

   Злораднi втiхи й витiвки засвоїв.

   Вiн не боявсь нi кари, нi грiха,

   Сповiдував лиш власну одержимiсть,

   Немовби знав, що стане з пастуха

   Всевладним iмператором у Римi.

   Славетний зростом (жаль, що не умом)

   Вiн був - як велет, схожий на Ахiлла,

   Але в душi лишився пастухом,

   Хоч i з тугими бiцепсами тiла.

   Не переносив, заздрячи усiм,

   Нi мудрецiв, нi стоїкiв суворих,-

   Хто видiлявся розумом своїм -

   Ставав йому ненависним, як ворог.

   Вiн бачив їх талант за пiвверсти,

   Вiн чув себе їх жертвою живою,

   I не одному шапку з голови

   Здiйняв у гнiвi разом з головою.

   Як грушi в бурю, падали навкруг

   Тi голови - святi i безбороннi,-

   А вся бiда у тому, що пастух

   Возсiв на iмператорському тронi.

   Хто знав його ще з фракiї - усiх

   Вiн безоглядно вигубив як свiдкiв,

   Аби нiхто довiдатись не мiг,

   Якого вiн походження i звiдки.

   I хоч вiн був обачливий, та Рим

   Зумiв, проте, до нього пiдiбратись,

   Як з варваром розправився iз ним,

   Живим i мертвим римлянам на радiсть.

   Розправився - земля йому пером,

   Вiн був лиш зовнi схожий на Ахiлла,

   Але в душi лишився пастухом,

   Iз заздрiстю, що з лютi посивiла.

   Епiхарида

   Гей, одчайдухи заячого стиду,

   Ви, що наїли душi горобинi,

   Чи чули щось ви про Епiхариду -

   Жону, що стала вiльною з рабинi?

   То дiялося в Римi. За Нерона.

   Не до лиця їй, римлянцi, окови.

   I от вона, та жiнка безборонна,

   Попала в коло викритої змови.

   I пощезали фарси чоловiчi.

   Хiба кому до фарсiв у в'язницi?

   Один одному свiдчили у вiчi,

   Вигадуючи всякi небилицi.

   I жонглювали совiстю людською,

   I задки, задки - в хованки за спини,

   У вир доносiв комiть головою,

   Ген-ген за межi власної провини.

   Ну що їм честь? Банальнiсть недоречна.

   Аби душа не випурхнула з тiла.

   На допитах сенатори статечнi,

   Як полохливi карлики, тремтiли.

   Що сталося? Де ж дiлася їх мужнiсть?

   Чи мiг би хто подумати недавно,

   Що нинi так знiкчемнiють тi мужi,

   Вознесенi - i кинутi безславно?

   Був лютий час. Була йому пiдвладна

   Людська мораль - так дiялося зроду.

   Лиш одиницi здатнi безоглядно

   Приймати муки цiлого народу.

   I серед них була Епiхарида.

   Дарма, що жiнцi - мiсце при куделi.

   Розiп'ята на дибi, мужньовида,

   Вона трималась, як на цитаделi.

   Її судома зводила, i тiло

   Не пiддавалось дибi - з уст нi пари,

   Лиш чоловiче зрадництво болiло,

   Болiли мужi, блазнi, яничари!

   I сором їх аж бухав їй iз вилиць!

   Самi себе увiчнюють ганьбою! -

   Не стерпiла - й косою задушилась.

   А що могла подiяти з собою?..

Жанна д'Арк

Її засудили на страту. Амiнь.

Сьогоднi i спалять в пекельнiм Руанi.

За те, що зрадливi i ницi самi,

Вони не простять непокiрливiй Жаннi.

Вони не допустять, щоб дiва проста

В затурканих душах ворушила волю

I кликала в свiдки самого Христа,

Безстрашна й несхитна в смиреннiй сваволi.

Як ревно вони, тi зрадливi ченцi -

Прелати i суддi - догодили зайдам! -

Усi на судi аж мiнились в лицi,

Ховаючи в ньому свiй каїнiв задум.

Мовляв, лиш покайся й зречись привселюдь

Свого волелюбства, що здибило душу,-

I будуть вдоволенi суддi i суд,

Нiхто таємницi суда не порушить.

I буде в затурканих душах свят"1

Блаженство i спокiй - провiсники зради,-

Сумлiння не буде пекти їх за те,

Що зрадницю з месницi зроблять прелати.

"Зречися й покайся - усi ж бо в грiху!" -

Клювали їй серце настирливi суддi.

Та Жанна д'Арк на пiдмову лиху

Не йшла i не пiде - що буде, те буде.

Життя не життя - як у тванi душа,

Як зрада, мов гадь, її жалить двожало,-

Такого їм Жанна дала вiдкоша,

Що дибки волосся й на плiшинах встало.

I сталося - тупнява й галас навкруг.

Сутани i мантiї. Маски й шоломи.

А полум'я просто аж липне до рук,

А хмари палають, як скирти соломи!

Стемнiє - i дiва згорить на кострi,

Самiсiнька в натовпi, мов на вiдлюддi,-

Нiхто не побачить, як тут на зорi

Збиратимуть попiл прелати i суддi.

1973

Одкровення

I ось у Львовi Маркiян,

Душа - як зiрка свiтанкова,-

Прийшов i в поглядах львiв'ян

Побачив цiсарського Львова.

Вже не зосталося, мабуть,

Нiчого княжого у ньому,-

Жандарми левiв стережуть

I люд приборкують по-свому.

Той грiшну душу продає,

Той самоїдствує ненатло,

А ворог потайки снує

На наше слово abecadto.

Чуже язичiє в письмi,

I мла духовного застою,-

Вже українцi, як нiмi,

Кричать страшною нiмотою!

Адже без рiдного письма

Вже стали з русинiв - рутенцi,

Здається, в душах їх нема

Людської гiдностi й на денцi.

У храмах правлять торгашi

Та словоблуди злоторизi,-

Нi вiльнодумства, нi душi -

Львiв благоденствує

в кормизi.

Те благоденствiє вогнем

Пече у серцi Маркiяна,

Хоч, може, й так його живцем

Вже їсть недуга невблаганна.

I хоч приречений в життi

На муки й змушене смирення -

Вiн рiдне слово на хрестi

Несе, як вiще одкровення.

Дзвони

Дзвонять дзвони на телеекранi,

Б'ють на всi церковнi голоси,-

Свiт завмер i слухає веснянi

Переливи їхньої краси.

Їхнi тони вилитi з любовi

I тривоги - чуєте їх дзвiн? -

Дзвонять дзвони - срiбнi, малиновi,

Дзвонять, пiдiймаючись з колiн!

Б'ють на сполох - слухайте їх, люди!

Дзвонять, як у давню давнину!

їхнi тони линуть звiдусюди,

Будять свiт з байдужостi i сну.

Переходять через рубiкони,

Чистi, як молитва чи любов,-

Як вони видзвонюють - тi дзвони,

Здiйнятi з соборiв i церков!

Дзвонять в хатi, на телеекранi,

Б'ють на всi церковнi голоси,-

Свiт завмер i молиться на гранi

Самогубства - господи спаси!

Свiт в одчаї ловить за канати,

Б'є у дзвони - душу воскреша,

Вже i сам не в силi розпiзнати,

Що то дзвонить - дзвони чи душа.

Суд

Не можу вiри йняти, що однинi

Я бiльш не раб. Не страшно i сухот.

Вже не помру в неволi на чужинi,

Де каторжан закопують, як скот.

Не буду бiльше молотом лупати

Гранiтних скель iз жилами руди,

Хоч перед смертю гляну на Карпати,

На рiднi села - гражди i сади.

Я вiсiм лiт не бачив України,

Не чув сопiлки пучками душi,

Приречений чекати перемiни,

Як недобитий крижень в ягдташi.

I ось нарештi сповнилось чекання,

Немарне воля снилася менi,-

Зашарпаний паперами, ще зрання

Мотаюся в незвичнiй метушнi.

Вже видали провiзiю та грошi

I познiмали з лахiв номери,

Мовляв, iди й за дротом огорожi

Шукай своєї долi чи помри.

Мене вже тут списали на сухоти.

Умили руки. Наче на судi.

Але менi аби лиш за ворота,

А там хай навiть пiшки по водi.

Ось тiльки попрощаюся - й, мов на нiч

Свiт за очi (на щастя чи бiду?),

Iз вузликом на плечах, як вигнанець,

Перехрестившись, пiдтюпцем пiду.

Вже Колима лишилась за кормою.

Пливу з важкими спогадами. Штиль.

Чайки - i тi, охопленi нiмою

Тривогою, притислися до хвиль.

Спинився час. На обрiї - лиш небо.

Нiде не видно й цяточки землi.

Я мимохiть ховаюся у себе

I споглядаю тишу вiддалi.

Я сам-один, замрiяний до щему,

Болючого i тужного, як спiв,

Пливу собi i згадую поему

"Полуботок",я все перетерпiв.

За неї я i суджений, по сутi,

За безневинне слово - трибунал,

Адже страшне безумство правосуддя

Усiх пiдряд судило наповал.

Кого - за що, мене - за Україну

И за правду про Полуботка, що Бог

Його з Петром розсудить неодмiнно,

Коли на суд поставить їх обох.

I суть не в тiм, де чув я ту легенду,

Чи та легенда справдиться, чи нi,

Але вона звучала як крещендо

У вироку, що винесли менi.

Такi вже суддi - вiдають, що коять,

Мiльйони жертв на совiстi у них,-

Якщо немає права - беззаконня

Карає всiх - i мертвих, i живих.

Усiх вони пiдгонили пiд форму

Свого закону, служачи йому...

...В передчуттi невидимого шторму

Чайки тривожно б'ються об корму.

Двадцятий день в дорозi. Завмирає

У жилах кров - i гори, i лiси,-

Куди не гляну - обшири безкраї

З картинами печалi i краси.

Концтабори й берези первозданнi,

Що забрели в озера до колiн,-

Усе злилось в контрастному єднаннi,

Покинуте й приречене на тлiн.

Сибiр - то край неволi, де вiд кровi

I слiз земля скипається внутрi,-

Напевно, й сном не снилось Єрмаковi,

У що його обернуть владарi.

Сибiр - то край засуджених на муки,

Страховисько, що й мертвих потряса.

А поїзд мчить - тунелi, вiадуки

Та вiкова тайга i небеса.

Набiгли думи - ока не зiмкнути.

Мов кiнокадри - види у вiкнi.

Вже зникли в ньому гори i якути -

Сибiрський поїзд мчить по рiвнинi.

I раптом - Боже! - хата бiлостiнна.

Щось у менi ввiрвалося, як дзвiн:

Старий дiдусь, можливо, з України

Махає нам рукою навздогiн.

Аж падає - без догляду i слова,

Один як перст, покинутий в глушi,-

Мабуть, менi ця зустрiч випадкова

На все життя залишиться в душi.

Бувають всякi випадки життєвi,

А цей - як вогник в отчому вiкнi,-

Чомусь так зримо в тому дiдусевi

Полуботок привидiвся менi.

Незламний, мужнiй, хоч i худощавий,

Iз булавою - гетьман наказний,

Вiн став на захист волi i казни

Перед засиллям царської держави.

Хто поклонявся в небi журавлю,

А хто синицi в жменi - вiн чаїно

Кричав, коли на шиї України

Лихий Петро затягував петлю.

Вiн слав Петровi жалiбнi суплiки -

У власнiй хатi милостi благав,

Готовий був за тисячу Полтав

Прийняти кару й мучитись вовiки.

Не шкодував нi сили, нi душi,

За всiх платив своєю головою,

Однаково безстрашний - з булавою

И за гратами у рванiм кунтушi.

Вiн так наївно вiрив милосердю,

Був самозречний, наче пiлiгрим,-

Я дотепер схиляюсь перед ним,

Перед його незламнiстю i смертю.

Важкий туман сочиться по вiкнi.

Колеса в рейки стукають ритмiчно.

А я, немовби всупiр стукотнi,

З дорожнiм сном змагаюся стоїчно.

Нiхто нi слова - сутiнки густi

I пасажири в чемнiй недовiрi.

Я серед них нiмiю в самотi,

Як той дiдусь, покинутий в Сибiрi.

Вже день надворi, наче акробат,

Виборсується з темряви - iз ями,-

Засяє сонце - й обриси Карпат

З-пiд сонних вiй проклюнуться сльозами.

Перегорять i розпачi, й жалi,

I тiльки спазми в горлi - Україна! -

Я припаду до рiдної землi

И закам'янiю, ставши на колiна.

Моє жадання сповнилось-таки -

Я не помер в неволi на чужинi,

За кроком крок - угору по стежинi

Iду й дивлюсь на сонце з-пiд руки.

Iду й знайомих газдiв зустрiчаю,

I "Слава Ису!" по-давньому кажу,-

Не промiняв на грамоту чужу

Нi рiдної говiрки, нi звичаю.

Тi газди з роду славних рiзьбарiв,

Я знаю їх i вiрю їм на слово,

Як рiзьбара я вчора випадково

И колишнього навчителя зустрiв.

То був кумир гiмназiї - iсторик

Пантелеймон Тарасович, то вiн

Пiдняв наш дух, як хворого з колiн,

Зцiляючи й зневiрених, як хворих.

Як давнiй лицар, чесний i правдив,

Утiкши з рук червоного терору,

Вiн полюбив гуцульську Чорногору

Й своє життя гуцулам присвяти?

То вiн страшну iсторiю повiв нам

Про гетьмана Полуботка й Петра,

Казав, що в нiй самим себе пора

Пiзнати нам, невiгласам наївним.

Тепер вiн став на старiсть рiзьбарем,

Знайшов собi й притулок необжитий -

Пантелеймон Тарасович, навчитель

I правдолюбець, гнаний задарем.

Ми наче рiднi в Косовi зустрiлись,

Утiшенi й розгубленi в юрмi,-

Жаль, що не стрiв його на Колимi,

Де й вiн здавав екзамени на зрiлiсть.

Але хiба лиш ми ту Колиму

Обмiряли - iз каменя на камiнь? -

Я мимохiть, прощаючись, в нестямi

З плачем на груди кинувся йому.

Нарештi й хата, схожа до колиби,

Свiтуща пустка - затхла i глуха;

Цiлi i дверi, й вiкна - тiльки шиби

Хтось витлумив, не чуючи грiха.

Стоїть i стiл, застелений обрусом,

I на столi - приладдя для письма,

I глек на воду, з вигляду - як бусол,

I лава, й пiч - лиш матерi нема.

Не дочекавшись вироку, за мене

Її на старiсть вивезли в Сибiр

I десь в тайзi, самотню й безiменну,

Звели зi свiту, кинувши в тужбi.

Посиротiла й хата на вiдшибi,

I цей порiг, i клямка, й постоли,

I навiть дим у коминi - спасибi,

Що хоч ту хату люди зберегли.

Вже тиждень я живу у нiй, самотнiй,

Поправив тин i залишки ворiт,

I, щоб не стати схимником, сьогоднi

Уперше вийшов глянути на свiт.

Iду й дивлюсь - нiчого не змiнилось,

Тi самi гражди з гребенями стрiх

I та ж крута камiнна сухожилiсть

Гiрських стежин та звивистих дорiг.

Стара церковця й цвинтар пiд горою,

Де спочивають пращури мої,-

Мабуть, нiде так боляче весною

Не розривають серця солов'ї.

Тут вiковiчний захисток присiлку,

Що непомiтно вiку дожива,-

Присяду й душу виплачу в сопiлку,

Позбувшись права плакати в слова.

У нiй нема нiякої крамоли,

Мелодiя сопiлки - як сльоза,

Невидима й невинна, хоч нiколи,

Немов луна, безслiдно не щеза.

Як образи у церквi, обцiлую

Пучками всi її голосники,

Воздам на нiй крамольну алiлую

За пережитi муки i роки.

Я наче вперше стрiнувся з весною -

Стара церковця, цвинтар, солов'ї,-

Хоч, може, тут не дивляться за мною

Усевидющi недруги мої.

Як реп'яхи - цупкi мої сухоти,

Закашлявся у хусточку - i кров,

Я ще, мабуть, до себе не прийшов,

А вже берусь до всякої роботи.

Знайшов у хатнiй схованцi на днi

Колишнi вiршi й начерки поеми,

I знов торкнувся спогадом до теми.

Що, наче рана, ятриться в менi.

Немарно ждав Полуботок халепи -

Цар не любив докучливих суплiк,

Вiн подумки давно його прирiк

На смерть, назвавши хитрим - як

Мазепа.

I царське зло звалилося як грiм

На голову - нi вольностi, нi вiйська,

Прийшов указ, аби малоросiйська

Колегiя орудувала всiм.

Все посполиття владний Вельямiнов

Згинав в дугу, аж трiскали хребти,-

Народ, що мовчки дався запрягти

Себе в ярмо, зiгнеться неодмiнно.

Вiн сам себе зречеться у ярмi,

Забуде волю й материне слово!..

О Господи, прости менi - я знову

Грiшу на нього, як на Колимi.

Не хотячи ловлю себе на словi,

Що, може, й сам народ не без вини

У тiм, що за маєтки i чини

Вiддав козацькi вольностi Петровi.

I, може, ми самi не без грiха,

Що боїмося гинути за нього,

Усiх i вся засуджуємо строго,

А бiль душi, одначе, не втиха.

Щось незбагненне коїться: мов конi,

Гасають слухи, радiснi й сумнi,-

Вже третiй раз про змiни у законi

Блюстителi зачитують менi.

За першим разом велено уставом,

Щоб жив я тiльки в рiдному селi,

За другим, наче глумлячись над правом,

Про те - що я вже вiльний взагалi.

А нинi втретє викликали й звично

Дали три днi на виїзд - от i все,

Дарма, що я невинен юридичне,

За ними ж право - хто мене спасе?

В Угорщинi повстання - i хоч Косiв

За тридев'ять земель, але мене,

Аби я тут крамоли не розносив,

Страшний закон у безвiстя жене.

I хоч я кров'ю кашляю й стражденне

Життя вже силу випило мою,

За їх бездушним вироком - для мене

Немає мiсця в рiдному краю.

Гуцульщина - як писанка,- звичайно ж,

Усяк на неї зазiхи таїть,-

Не встигнемо оглянутись - i край наш

Пройдисвiти заселять самохiть.

То суть їх фiлософiї,- казав же

Пантелеймон Тарасович колись,

Що тi заблуди прагнутимуть завше,

Аби ми й свого iменi зреклись.

Не знаю, де вiн - зайнятий рiзьбою

Чи рiдним словом душi зогрiва? -

Те слово нам - як зiлля звiробою,

Хоч i гiрким не раз воно бува.

Я, наче в Бога, вiрую у нього,

Бо як без вiри душу зберегти? -

Вже час менi збиратися в дорогу,

А то ще вдруге вiзьмуть за дроти.

Блюстителi закону не дармують,

Мовляв, даремно хлiба не їдять,-

Яку завгодно справу сфабрикують,

Не боячись нi суду, нi проклять.

Немов у снi чи мареннi тяжкому,

Не тямлячи, що трапилось, живу,

Я бачив смерть вiч-на-вiч, наяву,

Як нить життя, що рветься на тонкому.

В якiйсь лiкарнi прихисток знайшов,

На день чи два - яка менi рiзниця? -

Вже й так при кожнiм порусi сочиться

Менi iз рота - кутиками - кров.

Живу - i лину думами в Карпати.

Хiба зi смертю змириться дута?

Незнаного вигнанця без гроша

Нiхто не схоче й в землю закопати.

Я, мов листок, закинутий в степи,

За кожну мить хапаюся душею,

Печалюся i радуюся нею

Як благодаттю,- смерте, вiдступи!

Я ще живу, знеможений до млостi,

I думаю, хоч тлiнням вже пропах,-

У тих побитих долею степах

Десь поховали волю запорожцi.

Згасає день. Так холодно. Нiщо

Не грiє духу. Вiкна - як бiйницi.

Я наче в Петропавловськiй в'язницi

Караюся, не знаючи за що.

Я ту в'язницю бачив на картинi -

Важке склепiння, стiни кам'янi,

В її кромiшнiй темрявi менi

Полуботок ввижається i нинi.

У ланцюгах, могутнiй - як Самсон,

Зведеться - й тiм'ям вивалить склепiння,

Та цар не чує докору сумлiння

За те, що топче право i закон.

Колись вони ще стрiнуться - державнi

Суперники - на божому судi,

I я торжествуватиму тодi,

Бо перед ним усi ми рiвноправнi.

Вже звечорiло. Закутки нiмi

Заворушились мишами й щурами,-

Дивлюсь у вiкна й хрещуся на рами,

В моїй палатi - темно, як в тюрмi.

Блюстителiв не мучитиме совiсть

За те, що, лиш звiльнивши з кабали,

Мене у добровiльну примусовiсть,

Як в гамiвну сорочку, одягли.

I витурили з рiдного присiлку

У свiт - куди? - Хiба не все одно.-

Я й так пiд їхнiм наглядом у щiлку

Самотностi був загнаний давно.

Лише три днi дали менi на збори,

Три днi - важких i темних, як гроби,

I з вузликом святої Чорногори -

На всi чотири сторони судьби.

Не тямлю, як до станцiї дiйшов я

I сiв на поїзд з вузликом своїм,-

Безмежний край - Карпати, Поднiпров'я,

А я немов бездомний анонiм.

Лежу один у смертницькiй палатi

I сам себе шукаю в темнотi,

Покинутий, як той, що при Пiлатi

Страждав за нас, розп'ятий на хрестi.

Дiждався врештi волi i спокою -

На волосинцi вiчностi тремчу.

Знiчев'я щоки мацаю рукою

I кашляю - надсадно, досхочу.

Я бачу образ матерi - вона ще

Така болюча в серцi, молода,

Ще десь чекає Божого суда,

Завезена в Сибiр напризволяще.

А он дiдусь, забутий усiма,

Край залiзницi поїзда стрiчає

И бiжить за ним у тужному вiдчаї,

Немов пустельник, сходячи з ума.

I з Косова, спираючись на костур,

Як все життя - попереду людей,

Пантелеймон Тарасович iде,

З крутим чолом, високий, як апостол.

Не нiч - а Божа Бiблiя: стоять

Сiм янголiв iз сурмами святими,-

Вже золотий жертовник перед ними

Покрився димом - зiрвано печать.

Чи то в натурi дiється, чи сниться?

Я чую гул i тупiт в головi.

Iдуть на суд i мертвi, i живi,

I божим страхом свiтяться їх лиця.

Вже затрубила янгольська сурма -

I цар Петро, забiгавши в сум'яттi,

Очима свердлить темiнь в казематi,

Чи де якої шпарочки нема.

Уздрiв Павла Полуботка в кайданах

I вiдсахнувся - шкiра й кiсточки,-

Хоч в судний день, а стрiлися-таки

В однiй з мiльйонiв зустрiчей нежданих.

Тепер уже всевишнiй Судiя

Петра з Павлом розсудить неодмiнно,

Воздасть йому за все - й за Україну,

I за грiхи усiх його дiянь.

Якась гора на мене навалилась,

I прокотилось тисячу громiв,-

Здається, третiй янгол засурмив -

Третина рiк у кров перетворилась!

Лиш мученики в царствi сатани

Возрадувались з янгольської сурми,-

Я жду, коли розверзнуться їх тюрми

И навiки стануть вiльними вони.

I затряслося небо! Лжепророки,

Що славили дияволiв своїх,

Рвучи одiння, падають до нiг

Всевишньому й караються жорстоко.

Перед його сiяючим лицем

Стоять, як в день Содому i Гоморри,

I просять смертi, молячи, щоб гори

Попадали й накрили їх живцем.

Та гори не сховають їх, i з чашi

Святого гнiву питимуть усi,-

Вже засiдає суд на небесi,

Я жду його в смиренному безстрашшi.

Розвидниться - i з трепетом сердець

Його уздрять i мудрi, й юродивi,

I на престолi сяде Справедливiсть,

I буде Суд - Початок i Кiнець.

Роковини.

Пiзня осiнь - час не журавель,

В думцi й то нiхто його не зловить,-

Ми немов з-за тридев'ять земель

З'їхались до матерi на сповiдь.

Вперше так згуртовано усi

З'їхались до матерi на свято

I, вiдбитi в маминiй сльозi,

Стоїмо у хатi винувато.

Обiгнавши спомини й лiта,

Цiлим родом з'їхались до мами

И дивимось, як мати, мов свята,

За столом сидить пiд образами.

Дивимось, завмерши круг стола,

I не можем збутися провини:

Нiби ще й на свiтi не жила -

Вже вiсiмдесятi роковини.

У задумi, зiгнута, сидить,

Так - мов не на покуттi, а скраю,

Нiтиться й радiє мимохiть -

У щасливiй митi завмирає.

Як дитина, дивиться кругом

I мовчить. Малесенького зросту.

Вже давненько мати й за столом

З немочi спирається на костур.

Щось болюче в спинi, мов правець,

Невмолимо гне її на старiсть,-

Сили вже звелися нанiвець,

Лиш терпiння й немочi зостались.

Але все од серця вiдлягло,

Тiльки нас побачила у хатi,

Землянистi щоки i чоло

Зашарiлись, наче при багаттi.

I в очах печально-голубих,

Де вже зiр тремтить на волосинцi,

Теплий усмiх зболено застиг,

Грiючи принесенi гостинцi.

Тi гостинцi в маминiй руцi

В'януть, як нездiйсненi надiї,-

Мати їх складає на стiльцi,

Дякує й чомусь нiяковiє.

А сестра тим часом - за своє,

Так, як i належить господинi,

Накриває стiл i подає

Всякi страви й вироби гостиннi.

Час уже подумати й про тост,

Тобто словом - просто, без надриву,

Через долю матерi навпрост

Перейти, немовби через ниву.

Мати притаїлася i жде,

Тиха-тиха - подиху не чути,

Лиш обличчя, змучене й худе,

Свiтиться у сутiнках осмути.

Жде простого слова - не хвали,

Це менi ще змалечку вiдомо,

Та слова до горла пiдiйшли

Й, наче брили, сперлися у ньому.

Я забрiв у спомини - й мовчу,

Я немовби здався їм на милiсть,-

Як сльоза на кiнчику плачу,

У мовчаннi вiчнiсть зупинилась.

Мамо! Як же в словi осягти

Те, що i в життi неосягненне? -

Кожне слово падає на мене,

Мов круте камiння з висоти.

Я тебе вовiк не переплачу,

Ради тебе, може, i живу,-

Я в тобi, як пам'ять родову,

Бачу рiдну хату i Дзвинячу.

Вiчним болем бачу вiддалi,

Як жили ми вкупочцi в тiй хатi,

Наче пуповиною прип'ятi

До своєї рiдної землi.

Бачу нашi яблунi, i вишнi,

I кiмнатнi квiти на вiкнi,

Домотканi рядна i ллянi

Рушники й мережки дивовижнi.

Бачу i рiвнесенькi грядки,

Тi, що ти плекала на городi,

I бiду, заховану насподi

Пам'ятi, й забутi могилки.

Хто тепер без нас їх доглядає,

Як усi байдужi й до живих? -

Я крiзь сльози думаю про них

I в душi їх мир оберiгаю.

Я i нинi - подумки - в твоїй

Долi, подарованiй як вiно,

Занiмiвши, бачу Україну -

Рiдне сонце в краплi дощовiй.

У твоїй задумi, що тужливим

Зором нiмо дивиться на свiт,

Бачу нашу осiнь - перелiт

Журавлiв, написаних курсивом.

Бачу втому в зморшках на лицi

I в руках, що сперлися на костур,

Але як дiйти менi до тосту,

Щоб не збитись десь на манiвцi?

Тост - то щось iнтимнiше за слово,

То твоє подвижницьке життя,

I мене замучить каяття,

Як у чомусь схиблю випадково.

Я у свiт iшов нелегкома,

Я, немов напуття, у дорогу

Взяв терпiння матерi,- нiчого

Тяжчого й святiшого нема.

Я скажу у тостi, як до мами

З мовчазної безвiстi крiзь бiль

Часто заповiтними думками

Линув, знемагаючи в тужбi.

Линув, незважаючи на втому,

Наче з того свiту - з небуття,

Через сни i спомини - додому,

В свiт її тривожного життя.

Я ж його i з розповiдей знаю,

I з того, що бачив очевидь,

Що й тепер, як спомином торкаю,

Наче зуб уражений, болить.

Я нiмiв, як мати повiдала

Про своє замiжжя - про те зло,

Що в нерiднiй челядi, бувало,

Ненаситно душу їй пекло.

Хоч-не-хоч, а кожному догоджуй,

Всiх i облатай, i обпери,-

Хтось, бува образити охочий,

I безкарно скривдити з хандри.

Але мати - батьковi нi слова,

Тамувала й сльози мовчазнi,-

Всiх була задобрити готова

Задля миру й згоди у рiднi.

I лише, як змову, що зорiє

В задумi - без спiльникiв i зла,

Потайки виношувала мрiю

Про куточок власного житла.

День i нiч ту мрiю колихала,

Грiла пiд подушкою не раз,

Тiльки нею, змучена, зiв'яла,

Захищала душу вiд образ.

Не могла поскаржитись нiкому,

Адже долю вибрала сама,

Так спiшила замiж - нiби з дому

Утiкала, суджена всiма.

Тi родиннi осуди й знущання

Не щадили й мрiї про житло,-

Може, тiльки батькове кохання

Матерi пристанищем було.

Легше в ньому й осуди сприймати,

I прощати кривдникiв своїх,-

Все в коханнi витерпiла мати,

Замоливши бiль його, як грiх.

I удвох, обходячи скандали,

Батько й мати, наче по зернi,

По гiркому грошику складали

На свою хатину - без рiднi.

I жили, i мучилися нею,

И тiльки крокви похапцем звели -

Подiлились злиднями з рiднею

I втекли, неначе з кабали.

То дарма, що, може, в тiй хатинi

Голi стiни й дах без накриття,

Тiшились, що матимуть однинi

В нiй своє i право, i життя.

I од щастя, змученi до краю,

Цiлували стiни й образи,-

Я й тепер їх радiсть пам'ятаю -

Усмiшку болючої сльози.

Рiк за роком - вже їх не здогнати,

Як на мостi коней вороних,-

Я болючим спогадом до них

Забiгаю з маминого свята.

Я хапаю їх за поводи -

Тi роки, побаченi на мостi,

А вони полохаються в тостi

I летять, не знаючи - куди.

Легше, мабуть, серце зупинити,

Нiж у кадрах спогадiв - роки,-

Кожний кадр у них вiддалеки

Воскрешає горе пережите.

Рiк за роком - з цокотом копит,

Я за ними - думами й словами,

Нi, я не звертаюся до мами -

Йду по тернах споминiв на спит.

День сьогоднi свiтлий, як молебень.

Гостi вже сiдають за столи.

А старенька мати з похвали

Крадькома ховається у себе.

Вже й чарки наповнили зятi,

Скромнi i пiснi - як на молитвi,-

Всi чекають дiйства, лиш обидвi

Сестри ще витають в забуттi.

Я торкнувся поглядом до брата -

Час, мовляв же, братись за обiд,-

Дiти, внуки, правнуки - весь рiд! -

Зачекались маминого свята.

Всi на нього з'їхались, нема

Тiльки батька - спить десь на чужинi, -

У своїй самотностi i нинi

Мати буде нидiти сама.

Зникла мить, врочиста i святкова,

Всi заворушились круг стола,-

Почалося дiйство - i розмова,

Як бурхлива рiчка, потекла.

Про усяку всячину, щасливi,

Гомонiли, справдi як брати,

Бо коли ще трапиться можливiсть

Так родинно душу одвести.

Та розмова якось непомiтно

Перейшла у пiсню - у журбу,

Нi, ми не спiвали - заповiтне

Споминали мамину судьбу.

Нам та пiсня душi зогрiвала,

Ми немов зливалися у нiй,

Тiльки мати гiрко не спiвала,

Замкнута в самотностi своїй.

Непорушне, стомлена й змарнiла,

Мов на тризнi, в чорному вбраннi,

З нерозлучним костуром сидiла,

Слухала ту пiсню, як у снi.

Я в дитинствi чув, як сиротливо

Мати, вiдкладаючи шиття,

Ту родинну пiсню, наче ниву,

Засiвала тугою життя.

Чув її щолiта серед поля

I над рукодiллям - щозими,-

То не пiсня - материна доля,

Вишита словами i слiзьми.

Але, видно, вже її навiки

Одспiвала мати в самотi,

И ми без неї - наче без опiки

Сироти, покинутi в життi.

Мати в нiй викохувала зроду

I народну душу, i красу,-

Як же я ту пiсню до народу

У простому словi донесу?

Всi гуртом на маминому святi

Ми її виводили, як нить,

Поки не завважили, що матiр

Наша пiсня - в пам'ятi болить.

Вже вiйна iшла до горизонту,

Десь аж за Карпатами гула,

Але ще так само до села

Йшли безногi воїни iз фронту.

I щодня, чекаючи листа,

Ми ловили погляд листоношi,

Наче вирок суду, в насторожi

Брали пошту, зцiпивши уста.

Ми жили тривогою за батька,

Мiсця не знаходили собi,

А найбiльше мати, що в тужбi

День i нiч горiла, як лампадка.

Часто, переборюючи страх,

Уночi ставала на колiна

Й, мов свята покутниця, уклiнно

Цiлу нiч молилася в сльозах.

У важкому розпачi болящо

Пiднiмала погляд i без слiв

Захисту просила в образiв,

Кинута з дiтьми напризволяще.

Всiх святих благала, щоб вони

Зглянулись над нами, всеблагiї,

I, немов у спiвi лiтургiї,

Повернули батька нам з вiйни.

Всi тодi надiялись на Бога -

Iншого рятунку не було,

А проте, виходячи в село,

Не могли позбутися тривоги.

Не було спокою й вiд облав,

Що в селi тодi бешкетували,

Через них i в запiчку, бувало,

Страх на нашi душi полював.

Засвiту вривалися до хати,

Так брутально - нiби на грабiж,

Мимоволi здатнi нi за грiш

Будь у кого душу вiдiбрати.

Де кого схопили - силомiць

Брали нас тi масовi облави

Й, наче арештантiв, без управи,

Малолiтнiх, гнали до в'язниць.

Як овець на стрижку, табунами

Гнали, злi, що ми не на вiйнi,-

Скiльки раз на допитах менi

Добавляли вiку стусанами!

Я вiд страху мовчки полотнiв,

Пiдлiток - куди менi в солдати?

Але кат не мiг же, щоб не дати

Попiд ребра кiлька стусанiв.

Вiчно пам'ятатиму, як Боков,

Туполобий слiдчий i боксер,

Бив мене у надцять атмосфер,

Бив iз насолодою, аж цмокав!

I, аби скалiчити життя,

Норовив заплутати на словi,-

Кулаками вчив мене любовi

До свого народу i вождя.

Мабуть, я довiку не забуду

Нi його науки, нi мети,

Не добившись доказiв, без суду

Хоч би костi жертвi потовкти.

Вiн знущався з неї невмолимо,

Вiрний i законовi, й собi,

Катував, не вiдаючи стриму

У своїй жорстокостi й злобi.

З виробленим навиком i хистом

Вiн дивився в очi, як удав,-

Просто був уродженим садистом,

Що усе на свiтi потоптав.

В портупеї, зцiпивши камiнне

Щелепи, нiкого не щадив,-

Якби мiг, то б цiлу Україну

В кам'янi застiнки посадив.

Люто грався силою ударiв,

Весь прищастий, зморщений, рябий,

Може, й передчасно вiн постарiв

Од патологiчної злоби.

Вiн у нiй доходив до нестями.

Звiдки в ньому бралась та злоба? -

Кажуть, вiн, знущаючись над нами,

Прагнув з себе вигнати раба.

Так чи нi - нелегко вiдповiсти,

Хоч питання начебто просте,

Але страх, що сiяли чекiсти,

Ще й тепер упевнено росте.

Все святе топталося в людинi,

Всiм крутили душi i хребти,-

Страшно навiть згадувати нинi

Те, що нам судилося знести.

Пам'ять болю - хто її не знає?

Я згадав, як мати, ледь жива,

Над листом, ковтаючи слова,

Наче пташка, билася в одчаї.

Завмирала й квилила над ним,

Тим листом в цивiльному конвертi,

Не сприймала батькової смертi,

Що прийшла сповiщенням страшним.

Хтось iз добротою, спiвчутливо

Написав нам скорбного листа,

Але нас усiх ця доброта

В саме серце вдарила зрадливо.

I аби позбутися того

Почуття роздвоєностi - часто

Мати удавалась до начальства,

Щоб воно розрадило його.

Та начальство, сите i здорове,

Що в тилу, не нюхавши вiйни,

Знало тiльки вислуги й чини,

Кепкувало з маминої мови.

Гiрко мати скаржилась тодi,

Як воно цинiчно i зухвало

В непристойних натяках, бувало,

Насмiхалось з матерi в бiдi.

Бачило, що мати молода ще,

И обертало бiль її у жарт,-

Що йому людина? - Без ножа

Страдну душу краяло болящо.

Я у гнiвi замкнуто мужнiв,

Я мовчав, хоч все в менi кричало,-

З маминої кривди i печалi

Виростав, мужнiючи, мiй гнiв.

Пам'ятаю, як пiсля вiйни вже

З круглим штампом давнього числа

Через кiлька мiсяцiв прийшла

Похоронна звiстка, запiзнившись.

Мати брала батьковi листи,

Ридма перечитувала всоте,

Щоб нiмий вiдчай перебороти -

Чорну руку смертi одвести.

Всоте кров'ю сходила над ними,

До всього байдужа i глуха,

Може, тiльки боязню грiха

Вiдвернула щось непоправиме.

Як не тяжко вижити було -

Вижила, затверднувши, мов камiнь,-

Ми тодi завважили, що мамi

Перша зморшка впала на чоло.

Бiди ходять парами - й у мами

Скоро друга зморшка пролягла,

Наче свiжi скиби мiж бровами

Хтось поклав упоперек чола.

Але нам було вже не до зморщок,

Ми їх i не бачили, мовляв,

Бо тривожним голодом у горщик

Переднiвок з двору заглядав.

Вiн прийшов негадане - той голод,

Повернувся бiженцем з вiйни

И до зерна комiрчину й стодолу

Вимiв ще задовго до весни.

Цiлу зиму в хлягози i хуги,

Гнанi ним, тим голодом, у свiт,

Йшли до нас i з Брянська, i з Калуги,

Йшли попiдвiконню - в недорiд.

Йшли, обдертi й виснаженi, нiби

Жебраки, дратуючи собак,-

Як же дрiбку борошна чи хлiба

Їм не дати, Господи, ну як?

Ми ж не можновладцi, а господнi

Страдники, як сказано в письмi,-

Крихтами дiлилися, голоднi

I вiйною скривдженi самi.

Як могли, мирилися з їдою,

Продавали рядна й рушники,

I до лiта з горем та бiдою

Якось перебилися-таки.

Вже у полi жито квiтувало

I шарiли ягоди в саду,

А у нас i висiвок не стало,

Перейшли на зелень - лободу.

Щось внутрi скипалося у мене,

Забивало дух - не доведи,-

Як вона не їлась - та зелена

I нудна лемiшка з лободи!

Та найтяжче мучився мiй братик,

Вiн же був голодний, як i ми,

Плачучи i давлячись, затято

Їв її, заправлену слiзьми.

Вимазаний зеленню до вилиць,

Мовчки їв, спадаючи з лиця,-

Ми щодня на бiль його дивились,

I щодня нам краялись серця.

А ночами снилися плакати

I портрети мудрого вождя...

Але я не буду викликати

Їхнiх духiв - я їм не суддя.

Тi контрасти в пам'ятi - як шрами,

Їх i час не витравить, мабуть,-

Ще вони i в мене, як у мами,

Передчаснi зморшки покладуть.

Похоронна, голод i, нарештi,

Наче грiм на голову - арешт,

Хоч тепер вже й Бог не розбере,

Хто й за вiщо мучився в арештi.

Серед тої тьмущi бiдолаг,

Лиш пушок засiявся пiд носом,

Був i я штампований доносом -

Кандидат у каторжний Берлаг.

Всi були приреченими, звiсно,

Беззаконня мiтило усiх,

Навiть той, що й рухатись не мiг,

Був тодi пiд наглядом зловiсним.

Кожне слово чули шпигуни,

Мали вуха - сутiнки i стiни,

В завмираннi цiлої країни

Ми чекали кари - без вини.

Суд не мiг нiкого оправдати,

А чому - донинi не збагну,

Всiм однаковiсiньку вину

Пришивали, кинувши за грати.

I нiмiли стогони й плачi,

Як в глухих льохах Середньовiччя,-

Недаремно падали у вiдчай

Тi, що йшли на допити вночi.

Недаремно, знаючи заранi,

Що їх жде, прощалися з життям,

Адже слiдчi, вiдданi властям,

Вибивали докази в зiзнаннi.

Я пiзнав як iстину їх лють

У її найвищiм апогеї,-

Тi кати жорстокостi своєї

Вчилися в люципера, мабуть!

Я не був вибагливої вдачi

I звикав до слiдства та тюрми,

Хоч не раз i зрошував слiзьми

Маминi тюремнi передачi.

Я затятий - змалку не люблю

Маминих синочкiв, а в неволi,

Згадуючи матiр, мимоволi

Розкисав i плакав од жалю.

Добре знав, як матерi ведеться,

Як її не милують в селi,

И гострi болi, наче вухналi,

Повертались в мене коло серця.

Чорнi днi i думи взапертi.

Карцери i допити ночами.

Я, немов розп'ятий на хрестi,

Припадав молитвою до мами.

Бiльш, нiж мук, боявся передач,

Знаючи, що мати - пiд тюрмою,

Десь у черзi, стримуючи плач,

Через мене гибiє за мною.

Я хапавсь за грати - i очей

З тої черги в щiлинi не зводив,-

Скiльки мати вистояла черг

На вузеньких смужках пiшоходiв!

День у день тривожно, мов ключi

Журавлинi, до стовпотворiння,

Простягались черги в тисячi

Кiлометрiв людського терпiння.

Вся країна, в горi догола,

Страшно, мов колючими дротами,

Чергами обснована була,

Смiючись i плачучи над нами.

Я зустрiвся з матiр'ю на страсть.

Пiсля ночi допитiв. Ще зрана.

Та щаслива зустрiч, як напасть,

Трапилась негадане й неждано.

Я побачив матiр оддалiк.

В довгiй черзi. З ношею на плечах.

Серце (ледве ноги поволiк)

Стукнуло - й на дрiб'язки. Як глечик.

Вже у брамi, глянувши назад,

Я почув, стривожений за матiр,

Як iз черги мати навдогад

Щось до мене крикнула в сум'яттi.

Але слiдчий, гримнувши дверми,

Перервав той крик пополовинi,

Вiком тишi в темрявi тюрми

Задушив його, як в домовинi.

Страсний день - ми стрiлися на страсть,

Що ж, бувають вдачi i невдачi,-

Я не знав, що вже не передасть

Вiн менi на свята передачi.

Я мовчав, я й дихати не мiг,

Знаючи, що мати за стiною,

Десь у черзi, падаючи з нiг,

Через мене - гибiє за мною.

Де я мiг подумати тодi,

У кромiшнiй камерi, що згодом

Будемо за чаркою всiм родом

Споминати роки молодi?

Ми таки здогнали їх на мостi,

I тепер, на старiсть, звiдусюд,

Пiсля всiх принижень i осуд,

З'їхались до матерi у гостi.

Наче пiсля згаслої чуми,

Ще недавно цькованi i гнанi,

Гоїмо в болючому єднаннi

Спомини, освяченi слiзьми.

Плачемо й смiємося - щасливi,

Що зiбрались вкупцi хоч на день,

Ми немовби маримо, лишень

У якомусь дивному поривi.

Всi гуртом говоримо й щомить

В збудженнi збиваємося з теми,-

Найчастiше згадуєм про те ми,

Що донинi кожного болить.

Материне свято - i, як завжди,

Похоронна, голод i тюрма,-

Нiби iнших тем у нас нема

Чи замало зболеної правди.

Та болюча правда не дає

У розмовi паузи спiймати:

Вже не раз пiдхоплювалась мати,

Щоб усiм повiсти про своє.

Я дивлюсь на неї i, завмерши,

Слухаю - нi свята, нi рiднi,

Тiльки бiль, що ятриться в менi,

Хоч його i чую вже не вперше.

Чую кожним нервом - не оглух,

I нiхто оглухнути не змусить,-

Все життя тремтiтиму вiд струсiв,

Що iз нас витрушували дух.

Ну а трус, влаштований у мами,

Просто не вкладається в умi:

Як вони в бездушностi нiмiй

Нi за що знущалися над нами!

Що їм лемент заспаних сирiт,

Кинутих з постелi на долiвку,

Чи ячмiнь надоднi переднiвку

По снiгу розсипаний, як шрiт?!

Що їм, стерши з пам'ятi торiшнiй

Голод, зерно висипати в снiг?! -

Каїни ж не думають про грiх,

Живучи в ненавистi зловтiшнiй.

Все перетрусили - до золи,

Висипали з мищини квасолю,

Мов не трус робили в нас, а волю

Узяли за обшивку й трясли.

Гiрш вовкiв - нi жалю, нi закону,

Думалось, що хату розтрясуть,-

I тодi не втишилась їх лють,

Як знайшли у скринi похоронну.

Але мати все пережила.

I живе. Як iскра дотлiває.

Нi на кого в серцi не ховає

Нi лихого осуду, нi зла.

Пiсля суду, тобто трибуналу,

Хоч мене судили - не її,

Мати так потрапила в опалу,

Що й забула злигоднi свої.

Де не йшла - ввижалися фiскали,

Мучилась, хай милує господь,-

Так їй мною очi витикали,

Хоч бери i з хати не виходь.

Заглядали в душу i в минуле,

Всю, мовляв, провiрили до дна,-

Як тодi водилось - не забули

I про конфiскацiю майна.

Серед дня наїхали чужими

Фiрами, немовби на розбiй,

Вдерлися до хати й невмолимо

Брали все, що бачили у нiй.

Потоптавши людянiсть i право,

Брали i пiвмiтки, й полотно,

I стола, i мисника, i лаву,

И саморобнi крiсла - заодно.

Вiдра, ночви, кадiбця на воду,

Посуд, одяг, рядна, подушки,-

Все хапали "iменем народу",

Навiть те, що й, може, не з руки.

Лаву перерiзали - незручно

Довгу рiч було їм волокти,

Хоч ту лаву батько власноручно

Сам зробив - i бильця, i шпунти.

I коли грабiжники-пiгмеї

Коїли те варварство страшне -

Мати впала з розпачу на неї

И закричала: "Рiжте i мене!"

Ледве маму витурили з хати,

Кажуть, не було на нiй лиця,

А надворi лютi супостати

Вже кiнчали клуню i хлiвця.

Забирали збiжжя i солому,

Крокви, лати, китицi старi,-

Не було страшнiшого содому,

Як тодi у нашому дворi.

Не лишили й трухлядi на дрова,

Все забрали й знищили дотла,

Тiльки пси десь гавкали й корова,

Тягнучись за валкою, ревла.

Стала мати - пустка i руїна.

Ось тобi i право, i життя.

Залишилась їй лиш голостiнна

Хата - безпритульне сиротя.

Не судилось щастя в нiй зазнати,

Марно нею тiшилися ми,-

Скоро я довiдався, що мати

Вибралась свiт за очi з дiтьми...

Так - немовби комiть головою

Кинулась в життєву круговерть,-

Добре, що сама, що без конвою -

Не в сибiрськi дебрi чи на смерть.

Скiльки їх, святих i безборонних

Благородиць - наших матерiв,

Як нещасних в'язниць, у вагонах

Вивезли на муки - без судiв!

Тисячi, мiльйони - не злiчити,

Не знайти й могил їх в чужинi,-

Їхнi сльози й горе пережите

Вiчно будуть ятритись в менi.

Я не раз в неволi мов спросоння

Чув у серцi голос молитов

I благав, щоб вирок беззаконня

Стороною матiр обiйшов.

Беззаконня. Злочини... Де ж виннi?!

Наче все робилося само.

Все-таки ми вижили, i нинi

З матiр'ю всi разом сидимо.

Сидимо й говоримо. Щасливi.

Цiлим родом - сестри i брати.

Хоч на старiсть трапилась можливiсть

Так родинне душу одвести.

Колима - усiм вона вiдома.

Вже про неї складено й пiснi.

Не одному з холоду на нiй

Тiло й душу зводила судома.

I снiги, i бескиди нiмi,

Вiчний голод, каторга, сухоти,-

Трудно й нинi страх перебороти

Тим, хто був тодi на Колимi.

В лагернiй сваволi я всi кола

Дантового пекла перейшов,-

Може, лиш до матерi любов

Смерть мою у нiй переборола.

Я не раз, готовий на дроти

Кинутись, шептав як заклинання,

Щоб хоч трiшки маминi страждання,

Мов сакви в дорозi, пiднести.

Подумки, завдавши їх на плечi,

Йшов i падав, наче пiд хрестом,-

Я своїм жаданням, як джгутом,

Зупиняв сухотнi кровотечi.

I нарештi - воля! Вiсiм лiт,

Як в чернетцi, викреслено з долi,

Але я вiдвик вже був од волi,

Не хотiв дивитися й на свiт.

Я, немов навпотемки iз нетрiв,

З того свiту вибрався тодi,-

Пронеслись, як шторми по водi,

Тисячi сибiрських кiлометрiв.

Ось i дивнi обшири степiв.

Кiлька хат, подiбних, як близнята.

Допитавсь, де материна хата,

Й на порiг схвильовано ступив.

Щось у горлi дух перехопило -

Не впiзнав нi брата, нi сестри:

Вiсiм лiт минуло - й з дiтвори

Вигнались обоє, як стропила.

Бiдна мати, кинувши телят,

Пiдтюпцем примчалася iз ферми,

Впевнена у тому, що тепер ми

Будемо щасливiшi стократ...

Тiшилась, не знаючи, звичайно,

Що нам доля завтра принесе,

Бо якби дiзналася про все,

То, напевно б, згинула з вiдчаю.

Як було дiзнатись їй, самiй

Безнастанно цькованiй i кволiй,

Що менi, безправному, на волi

Буде тяжче, нiж на Колимi?

Кiлька днiв ми щастя святкували -

Воскресiння нашого життя,

Думали, що вже без вороття

Нашi бiди в свiт помандрували.

Рятували душi як могли.

Воля нам здавалася святою.

Та лiта бездушного застою

Навiть в душах волю розп'яли.

...Вже давно забулася та зустрiч.

Гояться i враження, i бiль.

Вся епоха в маминiй судьбi

На очах вiдбилася, як в люстрi.

Мати в нiй не йшла на компромiс

Iз своєю совiстю, одначе

Корiнь роду, вирваний в Дзвинячi,

В iншу землю - так i не прорiс.

Звечорiло - всi наговорились,

Позбирали посуд зi стола,

I, почувши втому та безсилiсть,

Мати, помолившись, прилягла.

Я присiв скраєчку бiля неї -

Гострий бiль протяв мене, мов нiж:

Страшно ждати немочi своєї,

А коли приходить - ще страшнiш.

Боже! Скiльки мати через мене

I тривог, i мук перенесла! -

Вже душа у неї - як священна

Плащаниця, спалена дотла.

Все життя не вiдала спокою,

Забувалась лиш в отченашi,

Мабуть, вже й клiтиночки живої

Не лишилось в маминiй душi.

Все у нiй таїла: i нестримнi

Сльози, й нарiкання на бiду,-

Так i чую: "Господи, прости м'нi,

Як на себе руки накладу!"

Не гадала старостi дiждати,

Не жила, а вже й вiсiмдесят,

Хоч, напевно, з нинiшнього свята

Страшно їй оглянутись назад.

Подивлюсь на зморщене обличчя,

Мов на вир крутої течiї:

Кожна зморшка - наче таємнича

Лiнiя життєпису її.

Кожна зморшка - зболена й тривожна,

Я вже їх читаю навманцi,

Хоч менi й не снилося, що можна

Прочитати долю на лицi.

Навiть руки - свiдки її долi:

Вузлуватi, репанi, худi,-

Так лежать у неї на подолi,

Як рабинi, злiгши по трудi.

Через їхню зриму слабосилiсть

Бiль мене й на мить не полиша:

Може, тими зморшками покрилась

I її опечалена душа?

Вже нiчого маму не цiкавить,

Долi ж i конем не обжене,-

Все за мною виплакала - навiть

Одспiвала в грамотi мене.

Находилась мати й до ворожки,

I на панахиди - за живих,-

Тiльки душу мучила - нiтрошки

Не було полегкостi од них.

Сили в мами - й крапельки немає,

Випило i горе, i життя,-

Згорнута калачиком, дрiмає,

Вже така маленька, як дитя.

Загострились вилицi i плечi,

Так змарнiла - шкiра й кiсточки,-

На старiй постелi коло печi

Доживає вiку у дочки.

Доживає вiку в самотинi

I тихцем печалиться за всiх...

Може, перед нею ми й не виннi,

А проте спокутуємо грiх.

Ми самi любов'ю не зiгрiтi

I не завжди грiємо її,-

Вирвали свiй корiнь - i по свiтi

Котимось, неначе кураї.

Ми вже стали схожi на сарматiв,

Забуваєм рiдне i святе,-

Може, хоч iз пам'ятi про матiр

Корiнь наш - у землю проросте?..

...Переспали - й час уже збиратись.

Чашу свята випили до дна.

Я прощаюсь з матiр'ю, i радiсть

Зустрiчi зникає, як мана.

Мовчки обцiловую тi руки,

Що мене носили в сповитку,

И так боюся нашої розлуки,

Як тяжкої втрати на вiку.

А матуся сперлася на костур

I, щоб якось бiль перемогти,

Зiгнута, малесенького зросту,

Просить, щоб писати їй листи.

За всiма вона переболiла,

Дiти - тiльки горе матерям,-

Через них звелась i постарiла,

Кинута й обiйдена життям.

Цiлий вiк не вiдала спокою,

Забувалась лиш в отченашi,

Що немов незримою рукою

Гоїв бiль стражденної душi.

Пiзнання семизвучного iмення

Магiстрал

На щоглах часу пiднято вiтрила,

В моїх очах нуртує далина,

Стремлiння за стремлiнням вирина -

Жага плавби чуття мої збудила.

Пливiть до сонця, човники стремлiнь,

Допоки день у поглядi не гасне,-

Недовiрки, маскуючись пiд гасла,

Не впеленають сонця в чорну тiнь.

Не розклюють шулiки голубизни,-

Менi над свiтом райдугою висне

Пругка надiя сонячного дня.

Хiба менi лякатись грозобою,

Коли душа звiтрилена плавбою?

Пливу - i дума думу здоганя.

На щоглах часу пiднято вiтрила,

I я пливу, припавши до стерна,-

Вже зграя мрiй над хвилями зрина,

Зникає в морi туга сизокрила.

Тривожно берег дивиться услiд,

Вiтри стають на диби, наче конi,

I на далекiм обрiї мiй свiт

Схвильовано простягує долонi.

Я допливу до тебе, свiте мiй!

Чекай мене пiд музику стихiй,

Пiд музику - величну i печальну.

I суть не в тiм (я думаю про суть!),

Чи допливу, чи хвилi проковтнуть,

Аби не прагнув тихого причалу.

В моїх очах нуртує далина.

Чайки вагань, не скиглiть на негоду.

Я зневажаю далеч мiлководу,

На мiлинi - пiвп'ядi до багна.

На мiлинi зав'язнеш неодмiнно,

На мiлинi - порiддя плазунiв,

На мiлинi, мiй свiте-Україно,

Без тебе я зачахнув би, зiскнiв!

I що менi розгойданi глибини,

Коли до тебе, свiтоньку, неспинно

Моя душа на весла наляга!

Я зневажаю ницих мiлколазiв,

Я зневажаю виплеканих блазнiв -

Їх спопелить свята моя жага!

Стремлiння за стремлiнням вирина,

Аж хвилi розлiтаються на бризки,-

Я вiдкриваю свiт собi з колиски,

Я вiдкриваю свiт собi щодня.

I кожен раз оновленим стає вiн:

Чогось-таки не знав, не спостерiг,-

Вiн став для мене стимулом життєвим

У пошуках незвiданих дорiг.

О свiте мiй - величний, нездоланний!

До тебе вiчно йтимуть Магеллани

И вивчатимуть по-своєму тебе!

А ти стоїш на обрiї незмiнне,

Єдинонько - мiй свiте-Україно,

А ти вростаєш в небо голубе!

Жага плавби чуття мої збудила,

I вже менi турботи - не до сну,

Вже поглядом обходжу далину -

Неспокiй пiдхопив мене на крила.

Тривожуся, що атомнi вогнi

Вже блискавками крешуть над тобою,-

О свiте мiй, як хочеться менi

Перепливти цю темiнь громобою!

А блискавки - як танцi на мечах,

А блискавки - тигрицями в очах -

Вигулюють на обширах звологлих!

Не вiдаю, куди менi пливти.

А хвилi часу б'ються об борти

Моїх стремлiнь з вiтрилами на щоглах.

Пливiть до сонця, човники стремлiнь,

Пливiть крiзь настороженi тривоги,-

У морi не питаються дороги,

Не нарiкають в морi на далiнь.

Метелики - i то летять на вогник,

Летять, хоч крильця, може, спалахнуть.

Чи ж варт, злякавшись обширiв тривожних,

На мiлинi знiкчемнювати путь?

Пливiть, пливiть, бо сонце - не жар-птиця,

Хто звикне в тьмi - тим сонце й не

присниться,

I слiпота загляне їм до вiч.

Байдужiсть їхня - їх же й покарає.

Лиш тi, що люблять далечi безкраї,

Пливуть до сонця суднами сторiч!

Допоки день у поглядi не гасне,

Цiнуйте серцем вистраждану мить,

Бо час - не птах, що в вирiй полетить

I навеснi прилине своєчасно.

Нiколи мить не сяде на плече

I, мов голубка, в очi не загляне,-

Замиготить - i в далеч утече,

Як олень в хащi з тихої поляни.

I ссатимуть вас черви каяття

За згаяне, розтринькане життя,-

Не знайдете прощення у сумлiннi!

I, дивлячись на знiвечену путь,

Нащадки вас добром не пом'януть,

Якщо в життi ви пройдете - як тiнi.

Недовiрки, маскуючись пiд гасла,

Пильнують вас, не вiдаючи снiв,

Щоб часом хто з вас яблучка не з'їв

З пожовклої Адамової казки.

Самi без няньки немiчнi вони,

А шиють вам костюмчики на вирiст

I забобонно вiрують в чини,

Докiль душа не здiйметься у вирiй.

Смiшнi, маруднi виплеканнi нянь,

Без власних мрiй, без власних сподiвань

В осiнню нiч вiдчалюють безслiдно.

Закоханi у царство темноти,

Вiдчалюють наослiп, мов кроти,

Нi разу не поглянувши на свiтло.

Не впеленають сонця в чорну тiнь

Бездушнi мудрецi i генерали,

Так само, як його не впеленали

Диктатори й руїнники святинь.

Навколо нього вишиють орбiти

Ще не однi флотилiї столiть,-

Лиш той за ним iз мороку не пiде,

Кого не вабить сонячний зенiт.

Не оскверняйте сонця слiпотою,

Воно й у днi iмлистого застою

Незримим свiтлом тягнеться до вас.

Нема над нього iншої вам правди

Усе єство на соненько направте,

Допоки день в очах вам не погас!

Не розклюють шулiки голубизни,

Не вип'ють зору людського з орбiт,-

Повiє вiтер злагоди - i свiт

Вишневим соком, а не кров'ю бризне.

I хвилi колисатимуть весну,

I роси напуватимуть колосся,

I, може, я до свiтку не засну,

Вслухаючись у тихе передгроззя.

I, може, з серця виспiваю я,

О свiте мiй - калинонько моя,

Невгасний бiль, знекровлений за тебе.

Той бiль, як вiдсвiт сонця на мечi,

Як смолоскип, i в пiтьмi, i вночi

Горить менi, сягаючи до неба.

Менi над свiтом райдугою висне

Пiзнання семизвучного iм'я,-

У ньому вiчна молодiсть моя

I паморозь останньої сивизни.

З тим iменем пiд музику громiв

Я слухаю весняне проростання,

В тiм iменi - любов моя i гнiв,

Мої печалi й радощi свiтання!

I хто мене тим iменем кляне,

Хто гiрко ним зневажує мене,

Той сам не гiдний власного iмення!

В тiм iменi i честь моя горить,-

Якщо б його згубив я хоч на мить

Нiчого б не залишилось у мене!

Пругка надiя сонячного дня

Прокльовується паростком з-пiд снiгу,-

I я вже розпукаюся, веснiю,

Скресає крига з серця, як броня.

I ви, зловiщi ворони, не крячте!

I ви, папуги немiчнi, замрiть! -

Встає мiй свiт, належавшись добряче,

Встає мiй свiт з-пiд холоду столiть!

I вiтер має крилами вiдлиги,

I юнi Нестори мережать книги

На чистому пергаментi небес.

Ген-ген весна веселиками лине.

Вiтай її усмiшкою, калино,

Бо з губ твоїх вже приморозок щез!

Хiба менi лякатись грозобою,

Коли душа нуртує - аж кипить,

Коли стає ареною блакить

У поєдинку блискавки з iмлою?

Мiцнi дерева гнуться, як шаблi,

I знову пiдiймаються до битви,

Лише кущi, припавши до землi,

Шепочуть перелякано молитви.

О, як вони тремтять тодi - аж мруть!

А в пiслягроззя чваняться, мабуть,

Що не страшнi грiмницi дрiбнорослим.

Але навiщо гнутись дрiбнотi?

Громи ж бо в того цiлять, хто в життi,

И згинаючись, не кланяється грозам.

Коли душа знесилена плавбою,

Коли в'ялить її самотина,

То згибiє у гаванi вона

Над вицвiлою немiччю-журбою.

Не пiде в море тiльки боягуз,

Бо вiдчайдушний з якоря зiрветься,-

Ганьба того настигне, хто загруз

У власнiй нерiшучостi по серце!

Хто жабуринням затишку обрiс -

Не знатиме нi усмiшки, нi слiз

I батькiвська земля його не прийме!

А як менi?.. Вирує течiя...

А що ж менi, калинонько моя?

Пливу, пливу - розкрий менi обiйми.

Пливу - i дума думу здоганя.

Передi мною - вимрiяна далеч.

Даремно чорнi сумнiви, як галич,

Кричать - тривожать душу серед дня.

Я не зiйду iз курсу через них,

Не повернуся з обраного шляху

I не злякаюсь недругiв своїх,

Що радо повели б мене й на плаху!

Я бачу рiдний берег! Ця плавба

В менi - як пiсня в серцi,- а хiба

Буває справжня пiсня без натхнення?

Докучили вже вигадки нуднi.

Плавбо моя, будь совiстю менi

В пiзнаннi семизвучного iмення!

1965-1988

[1] "Двосотка" - стаття про закiнчення.

Культ-у-РА

четвер, 17 вересня 2015 р.

Iван Гнатюк. Новоє лєтоiсчислєнiє (збiрка)

Немає коментарів:

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Wikipedia

четвер, 17 вересня 2015 р.