Iван Гнатюк. Суд

   1

    Не можу вiри йняти, що однинi

   Я бiльш не раб. Не страшно i сухот.

   Вже не помру в неволi на чужинi,

   Де каторжан закопують, як скот.

   Не буду бiльше молотом лупати

   Гранiтних скель iз жилами руди,

   Хоч перед смертю гляну на Карпати,

   На рiднi села - гражди i сади.

   Я вiсiм лiт не бачив України,

   Не чув сопiлки пучками душi,

   Приречений чекати перемiни,

   Як недобитий крижень в ягдташi.

   I ось нарештi сповнилось чекання,

   Немарне воля снилася менi,-

   Зашарпаний паперами, ще зрання

   Мотаюся в незвичнiй метушнi.

   Вже видали провiзiю та грошi

   I познiмали з лахiв номери,

   Мовляв, iди й за дротом огорожi

   Шукай своєї долi чи помри.

   Мене вже тут списали на сухоти.

   Умили руки. Наче на судi.

   Але менi аби лиш за ворота,

   А там хай навiть пiшки по водi.

   Ось тiльки попрощаюся - й, мов на нiч

   Свiт за очi (на щастя чи бiду?),

   Iз вузликом на плечах, як вигнанець,

   Перехрестившись, пiдтюпцем пiду.

   2

    Вже Колима лишилась за кормою.

   Пливу з важкими спогадами. Штиль.

   Чайки - i тi, охопленi нiмою

   Тривогою, притислися до хвиль.

   Спинився час. На обрiї - лиш небо.

   Нiде не видно й цяточки землi.

   Я мимохiть ховаюся у себе

   I споглядаю тишу вiддалi.

   Я сам-один, замрiяний до щему,

   Болючого i тужного, як спiв,

   Пливу собi i згадую поему

   "Полуботок",я все перетерпiв.

   За неї я i суджений, по сутi,

   За безневинне слово - трибунал,

   Адже страшне безумство правосуддя

   Усiх пiдряд судило наповал.

   Кого - за що, мене - за Україну

   И за правду про Полуботка, що Бог

   Його з Петром розсудить неодмiнно,

   Коли на суд поставить їх обох.

   I суть не в тiм, де чув я ту легенду,

   Чи та легенда справдиться, чи нi,

   Але вона звучала як крещендо

   У вироку, що винесли менi.

   Такi вже суддi - вiдають, що коять,

   Мiльйони жертв на совiстi у них,-

   Якщо немає права - беззаконня

   Карає всiх - i мертвих, i живих.

   Усiх вони пiдгонили пiд форму

   Свого закону, служачи йому...

   ...В передчуттi невидимого шторму

   Чайки тривожно б'ються об корму.

   3

    Двадцятий день в дорозi. Завмирає

   У жилах кров - i гори, i лiси,-

   Куди не гляну - обшири безкраї

   З картинами печалi i краси.

   Концтабори й берези первозданнi,

   Що забрели в озера до колiн,-

   Усе злилось в контрастному єднаннi,

   Покинуте й приречене на тлiн.

   Сибiр - то край неволi, де вiд кровi

   I слiз земля скипається внутрi,-

   Напевно, й сном не снилось Єрмаковi,

   У що його обернуть владарi.

   Сибiр - то край засуджених на муки,

   Страховисько, що й мертвих потряса.

   А поїзд мчить - тунелi, вiадуки

   Та вiкова тайга i небеса.

   Набiгли думи - ока не зiмкнути.

   Мов кiнокадри - види у вiкнi.

   Вже зникли в ньому гори i якути -

   Сибiрський поїзд мчить по рiвнинi.

   I раптом - Боже! - хата бiлостiнна.

   Щось у менi ввiрвалося, як дзвiн:

   Старий дiдусь, можливо, з України

   Махає нам рукою навздогiн.

   Аж падає - без догляду i слова,

   Один як перст, покинутий в глушi,-

   Мабуть, менi ця зустрiч випадкова

   На все життя залишиться в душi.

   Бувають всякi випадки життєвi,

   А цей - як вогник в отчому вiкнi,-

   Чомусь так зримо в тому дiдусевi

   Полуботок привидiвся менi.

   4

    Незламний, мужнiй, хоч i худощавий,

   Iз булавою - гетьман наказний,

   Вiн став на захист волi i казни

   Перед засиллям царської держави.

   Хто поклонявся в небi журавлю,

   А хто синицi в жменi - вiн чаїно

   Кричав, коли на шиї України

   Лихий Петро затягував петлю.

   Вiн слав Петровi жалiбнi суплiки -

   У власнiй хатi милостi благав,

   Готовий був за тисячу Полтав

   Прийняти кару й мучитись вовiки.

   Не шкодував нi сили, нi душi,

   За всiх платив своєю головою,

   Однаково безстрашний - з булавою

   И за гратами у рванiм кунтушi.

   Вiн так наївно вiрив милосердю,

   Був самозречний, наче пiлiгрим,-

   Я дотепер схиляюсь перед ним,

   Перед його незламнiстю i смертю.

   5

    Важкий туман сочиться по вiкнi.

   Колеса в рейки стукають ритмiчно.

   А я, немовби всупiр стукотнi,

   З дорожнiм сном змагаюся стоїчно.

   Нiхто нi слова - сутiнки густi

   I пасажири в чемнiй недовiрi.

   Я серед них нiмiю в самотi,

   Як той дiдусь, покинутий в Сибiрi.

   Вже день надворi, наче акробат,

   Виборсується з темряви - iз ями,-

   Засяє сонце - й обриси Карпат

   З-пiд сонних вiй проклюнуться сльозами.

   Перегорять i розпачi, й жалi,

   I тiльки спазми в горлi - Україна! -

   Я припаду до рiдної землi

   И закам'янiю, ставши на колiна.

   Моє жадання сповнилось-таки -

   Я не помер в неволi на чужинi,

   За кроком крок - угору по стежинi

   Iду й дивлюсь на сонце з-пiд руки.

   Iду й знайомих газдiв зустрiчаю,

   I "Слава Ису!" по-давньому кажу,-

   Не промiняв на грамоту чужу

   Нi рiдної говiрки, нi звичаю.

   Тi газди з роду славних рiзьбарiв,

   Я знаю їх i вiрю їм на слово,

   Як рiзьбара я вчора випадково

   И колишнього навчителя зустрiв.

   То був кумир гiмназiї - iсторик

   Пантелеймон Тарасович, то вiн

   Пiдняв наш дух, як хворого з колiн,

   Зцiляючи й зневiрених, як хворих.

   Як давнiй лицар, чесний i правдив,

   Утiкши з рук червоного терору,

   Вiн полюбив гуцульську Чорногору

   Й своє життя гуцулам присвяти?

   То вiн страшну iсторiю повiв нам

   Про гетьмана Полуботка й Петра,

   Казав, що в нiй самим себе пора

   Пiзнати нам, невiгласам наївним.

   Тепер вiн став на старiсть рiзьбарем,

   Знайшов собi й притулок необжитий -

   Пантелеймон Тарасович, навчитель

   I правдолюбець, гнаний задарем.

   Ми наче рiднi в Косовi зустрiлись,

   Утiшенi й розгубленi в юрмi,-

   Жаль, що не стрiв його на Колимi,

   Де й вiн здавав екзамени на зрiлiсть.

   Але хiба лиш ми ту Колиму

   Обмiряли - iз каменя на камiнь? -

   Я мимохiть, прощаючись, в нестямi

   З плачем на груди кинувся йому.

   7

    Нарештi й хата, схожа до колиби,

   Свiтуща пустка - затхла i глуха;

   Цiлi i дверi, й вiкна - тiльки шиби

   Хтось витлумив, не чуючи грiха.

   Стоїть i стiл, застелений обрусом,

   I на столi - приладдя для письма,

   I глек на воду, з вигляду - як бусол,

   I лава, й пiч - лиш матерi нема.

   Не дочекавшись вироку, за мене

   Її на старiсть вивезли в Сибiр

   I десь в тайзi, самотню й безiменну,

   Звели зi свiту, кинувши в тужбi.

   Посиротiла й хата на вiдшибi,

   I цей порiг, i клямка, й постоли,

   I навiть дим у коминi - спасибi,

   Що хоч ту хату люди зберегли.

   Вже тиждень я живу у нiй, самотнiй,

   Поправив тин i залишки ворiт,

   I, щоб не стати схимником, сьогоднi

   Уперше вийшов глянути на свiт.

   Iду й дивлюсь - нiчого не змiнилось,

   Тi самi гражди з гребенями стрiх

   I та ж крута камiнна сухожилiсть

   Гiрських стежин та звивистих дорiг.

   Стара церковця й цвинтар пiд горою,

   Де спочивають пращури мої,-

   Мабуть, нiде так боляче весною

   Не розривають серця солов'ї.

   Тут вiковiчний захисток присiлку,

   Що непомiтно вiку дожива,-

   Присяду й душу виплачу в сопiлку,

   Позбувшись права плакати в слова.

   У нiй нема нiякої крамоли,

   Мелодiя сопiлки - як сльоза,

   Невидима й невинна, хоч нiколи,

   Немов луна, безслiдно не щеза.

   Як образи у церквi, обцiлую

   Пучками всi її голосники,

   Воздам на нiй крамольну алiлую

   За пережитi муки i роки.

   Я наче вперше стрiнувся з весною -

   Стара церковця, цвинтар, солов'ї,-

   Хоч, може, тут не дивляться за мною

   Усевидющi недруги мої.

   Як реп'яхи - цупкi мої сухоти,

   Закашлявся у хусточку - i кров,

   Я ще, мабуть, до себе не прийшов,

   А вже берусь до всякої роботи.

   Знайшов у хатнiй схованцi на днi

   Колишнi вiршi й начерки поеми,

   I знов торкнувся спогадом до теми.

   Що, наче рана, ятриться в менi.

   Немарно ждав Полуботок халепи -

   Цар не любив докучливих суплiк,

   Вiн подумки давно його прирiк

   На смерть, назвавши хитрим - як

   Мазепа.

    I царське зло звалилося як грiм

   На голову - нi вольностi, нi вiйська,

   Прийшов указ, аби малоросiйська

   Колегiя орудувала всiм.

   Все посполиття владний Вельямiнов

   Згинав в дугу, аж трiскали хребти,-

   Народ, що мовчки дався запрягти

   Себе в ярмо, зiгнеться неодмiнно.

   Вiн сам себе зречеться у ярмi,

   Забуде волю й материне слово!..

   О Господи, прости менi - я знову

   Грiшу на нього, як на Колимi.

   Не хотячи ловлю себе на словi,

   Що, може, й сам народ не без вини

   У тiм, що за маєтки i чини

   Вiддав козацькi вольностi Петровi.

   I, може, ми самi не без грiха,

   Що боїмося гинути за нього,

   Усiх i вся засуджуємо строго,

   А бiль душi, одначе, не втиха.

   9

    Щось незбагненне коїться: мов конi,

   Гасають слухи, радiснi й сумнi,-

   Вже третiй раз про змiни у законi

   Блюстителi зачитують менi.

   За першим разом велено уставом,

   Щоб жив я тiльки в рiдному селi,

   За другим, наче глумлячись над правом,

   Про те - що я вже вiльний взагалi.

   А нинi втретє викликали й звично

   Дали три днi на виїзд - от i все,

   Дарма, що я невинен юридичне,

   За ними ж право - хто мене спасе?

   В Угорщинi повстання - i хоч Косiв

   За тридев'ять земель, але мене,

   Аби я тут крамоли не розносив,

   Страшний закон у безвiстя жене.

   I хоч я кров'ю кашляю й стражденне

   Життя вже силу випило мою,

   За їх бездушним вироком - для мене

   Немає мiсця в рiдному краю.

   Гуцульщина - як писанка,- звичайно ж,

   Усяк на неї зазiхи таїть,-

   Не встигнемо оглянутись - i край наш

   Пройдисвiти заселять самохiть.

   То суть їх фiлософiї,- казав же

   Пантелеймон Тарасович колись,

   Що тi заблуди прагнутимуть завше,

   Аби ми й свого iменi зреклись.

   Не знаю, де вiн - зайнятий рiзьбою

   Чи рiдним словом душi зогрiва? -

   Те слово нам - як зiлля звiробою,

   Хоч i гiрким не раз воно бува.

   Я, наче в Бога, вiрую у нього,

   Бо як без вiри душу зберегти? -

   Вже час менi збиратися в дорогу,

   А то ще вдруге вiзьмуть за дроти.

   Блюстителi закону не дармують,

   Мовляв, даремно хлiба не їдять,-

   Яку завгодно справу сфабрикують,

   Не боячись нi суду, нi проклять.

   10

    Немов у снi чи мареннi тяжкому,

   Не тямлячи, що трапилось, живу,

   Я бачив смерть вiч-на-вiч, наяву,

   Як нить життя, що рветься на тонкому.

   В якiйсь лiкарнi прихисток знайшов,

   На день чи два - яка менi рiзниця? -

   Вже й так при кожнiм порусi сочиться

   Менi iз рота - кутиками - кров.

   Живу - i лину думами в Карпати.

   Хiба зi смертю змириться дута?

   Незнаного вигнанця без гроша

   Нiхто не схоче й в землю закопати.

   Я, мов листок, закинутий в степи,

   За кожну мить хапаюся душею,

   Печалюся i радуюся нею

   Як благодаттю,- смерте, вiдступи!

   Я ще живу, знеможений до млостi,

   I думаю, хоч тлiнням вже пропах,-

   У тих побитих долею степах

   Десь поховали волю запорожцi.

   Згасає день. Так холодно. Нiщо

   Не грiє духу. Вiкна - як бiйницi.

   Я наче в Петропавловськiй в'язницi

   Караюся, не знаючи за що.

   Я ту в'язницю бачив на картинi -

   Важке склепiння, стiни кам'янi,

   В її кромiшнiй темрявi менi

   Полуботок ввижається i нинi.

   У ланцюгах, могутнiй - як Самсон,

   Зведеться - й тiм'ям вивалить склепiння,

   Та цар не чує докору сумлiння

   За те, що топче право i закон.

   Колись вони ще стрiнуться - державнi

   Суперники - на божому судi,

   I я торжествуватиму тодi,

   Бо перед ним усi ми рiвноправнi.

   Вже звечорiло. Закутки нiмi

   Заворушились мишами й щурами,-

   Дивлюсь у вiкна й хрещуся на рами,

   В моїй палатi - темно, як в тюрмi.

   11

    Блюстителiв не мучитиме совiсть

   За те, що, лиш звiльнивши з кабали,

   Мене у добровiльну примусовiсть,

   Як в гамiвну сорочку, одягли.

   I витурили з рiдного присiлку

   У свiт - куди? - Хiба не все одно.-

   Я й так пiд їхнiм наглядом у щiлку

   Самотностi був загнаний давно.

   Лише три днi дали менi на збори,

   Три днi - важких i темних, як гроби,

   I з вузликом святої Чорногори -

   На всi чотири сторони судьби.

   Не тямлю, як до станцiї дiйшов я

   I сiв на поїзд з вузликом своїм,-

   Безмежний край - Карпати, Поднiпров'я,

   А я немов бездомний анонiм.

   Лежу один у смертницькiй палатi

   I сам себе шукаю в темнотi,

   Покинутий, як той, що при Пiлатi

   Страждав за нас, розп'ятий на хрестi.

   Дiждався врештi волi i спокою -

   На волосинцi вiчностi тремчу.

   Знiчев'я щоки мацаю рукою

   I кашляю - надсадно, досхочу.

   12

    Я бачу образ матерi - вона ще

   Така болюча в серцi, молода,

   Ще десь чекає Божого суда,

   Завезена в Сибiр напризволяще.

   А он дiдусь, забутий усiма,

   Край залiзницi поїзда стрiчає

   И бiжить за ним у тужному вiдчаї,

   Немов пустельник, сходячи з ума.

   I з Косова, спираючись на костур,

   Як все життя - попереду людей,

   Пантелеймон Тарасович iде,

   З крутим чолом, високий, як апостол.

   Не нiч - а Божа Бiблiя: стоять

   Сiм янголiв iз сурмами святими,-

   Вже золотий жертовник перед ними

   Покрився димом - зiрвано печать.

   Чи то в натурi дiється, чи сниться?

   Я чую гул i тупiт в головi.

   Iдуть на суд i мертвi, i живi,

   I божим страхом свiтяться їх лиця.

   Вже затрубила янгольська сурма -

   I цар Петро, забiгавши в сум'яттi,

   Очима свердлить темiнь в казематi,

   Чи де якої шпарочки нема.

   Уздрiв Павла Полуботка в кайданах

   I вiдсахнувся - шкiра й кiсточки,-

   Хоч в судний день, а стрiлися-таки

   В однiй з мiльйонiв зустрiчей нежданих.

   Тепер уже всевишнiй Судiя

   Петра з Павлом розсудить неодмiнно,

   Воздасть йому за все - й за Україну,

   I за грiхи усiх його дiянь.

   Якась гора на мене навалилась,

   I прокотилось тисячу громiв,-

   Здається, третiй янгол засурмив -

   Третина рiк у кров перетворилась!

   Лиш мученики в царствi сатани

   Возрадувались з янгольської сурми,-

   Я жду, коли розверзнуться їх тюрми

   И навiки стануть вiльними вони.

   I затряслося небо! Лжепророки,

   Що славили дияволiв своїх,

   Рвучи одiння, падають до нiг

   Всевишньому й караються жорстоко.

   Перед його сiяючим лицем

   Стоять, як в день Содому i Гоморри,

   I просять смертi, молячи, щоб гори

   Попадали й накрили їх живцем.

   Та гори не сховають їх, i з чашi

   Святого гнiву питимуть усi,-

   Вже засiдає суд на небесi,

   Я жду його в смиренному безстрашшi.

   Розвидниться - i з трепетом сердець

   Його уздрять i мудрi, й юродивi,

   I на престолi сяде Справедливiсть,

   I буде Суд - Початок i Кiнець.