Загадав

Чарівній Аллі Кравцовій

 Загадаю собі на бігу,

 Що всміхнуться ті очі мені…

 Розжену, наче хмари, нудьгу

 І губами ловитиму сніг.

 А довкола серйозні усі:

 Чаклування не діє моє…

 Я кружляю у сніжній красі.

 Люд зустрічний понуро снує.

 Ну, хіба що ще диктор сяк-так

 Бадьориться на плівці в метро…

 Погляд дівчина свій одверта.

 І байдужо дрімає народ.

 Та ну звідки обличчя пісні,

 Як вродився для радості день?

 Я кружляю, вдихаючи сніг,

 На очах остовпілих людей.

 Той стинає плечами і та,

 Наче розуму я не сповна…

 А нехай, коли хочете так,

 Лиш мені б посміхнулась вона.

 Ну, принаймні, відчула цей сніг,

 Що кружляє й на вії усівсь.

 Як же радісно зранку мені

 Потопати у сніжній красі.

 І, здається ж, не зле загадав:

 Що б ото посміхнутися їй.

 Ач, не стерпіла: сніг опада

 На долоні красуні моїй.

 І вона, як дзвіночок, зайшлась:

 І на щічках палає вогонь.

 Сніг холодний, а скільки тепла

 І з очей, і з відкритих долонь.

 Іван Левченко, першодрук, 10 січня 2013 року