Корінь

Які б не судилися вибрики долі,
Куди вона врешт не закине тебе,
Вертатися завжди – до отчого поля,
До рідного сонця, до рідних небес.

Мені пощастило побачити в світі
Краї незрівнянні, гостинних людей.
Та тільки такої, як наша, блакиті
Однак не вдалося зустріти ніде.

Кого не заманить краса океану,
Краса пірамід і палаців краса?
Та що є прекрасніш за диво духмяне –
Квітучої вишні, що виростив сам!

Та можуть Нью-Йорки й Парижі насниться,
Красуні звабливі й шедеври майстрів…
От тільки в душі – рідний шерех пшениці.
От тільки в душі – поля отчого спів.

Вертаю до нього, вклоняюсь доземно,
Озонне повітря на радощах п’ю.
Коли я щасливий, спитайте у мене?
Тоді, коли вдома – у ріднім краю.

А вже мені пахне дорога весняна –
Поїду невдовзі у рідне село.
Бо що є прекрасніш за диво духмяне –
Квітучої вишні – і серця тепло?!

Десь там пуповина батьками зарита.
Тому й притягають – як долі магніт –
На отчому полі пшениця і жито, 
Які проростають словами в мені.

Вони наспівають найкращої пісні,
Яку переллю в найніжніші слова.
А вибрики долі – ну як без них, звісно:
Без них ані в кого життя не бува.

Відтак я на них не зважаю ніколи:
Хай навіть підніжка і зіб’ють із ніг…
Вертаю додому – до отчого поля,
Щоб рідного духу набратись мені.

Щоб знову відчути: яке воно – щастя.
Наповнитись мудрістю стріч із людьми.
Та й вибрики долі – це натяки, власне,
Щоб нам не забуть, звідки коренем ми.

Іван Левченко, з книги "Заберу тебе в сон",
Севастополь, 2012 року; першодрук 7 квітня 2012 року