Втомлене диво

Немов засуджений до страти,
Що сподівається на диво,
Тебе не можу дочекатись,
А стріну – радісно й надійно.

От тільки, як же зрозуміти:
Я ж був без тебе тиждень цілий,
І хоч би усмішку мені ти,
Вже не кажу про грішне діло…

Про що я? Спиш… А я без сну знов.
І бозна-що верзеться в мізках:
А, може, в іншого ти – муза?
І все приховуєш – артистка!

Який Отелло: хоч буди вмить!
Але пригадую приїзд твій:
Зайти не встигла у будинок – 
І вже на кухні вариш їсти.

А я що? Бавився "Фейсбуком".
У магазин сходив. А потім
Ще щось писав. Ти – швабру в руки, 
Й нову знайшла собі роботу.

Потому – прала. І – вечеря.
А далі я дививсь новини.
Невдовзі чую: все завмерло.
До тебе – спить моя дружина...

Виходить: вигадав усе я!
Ти просто втомлена, з дороги,
Тому сонлива й невесела,
І особистого нічого.

Ну, що ж, хоч сонну вже обняти…
Ні, краще зранку розбудити.
Немов засуджений до страти,
Я сподіваюся на диво.

Воно згорнулось, як калачик –
Таке вже рідне. Вимкнув світло.
І сам – у сон. А диво наче:
"Все – зранку!" – мовило привітно...

Хай приверзлося чи почулось,
Бо на роботу зранку диву,
Ми, наче ангели, поснули:
Вдвох так затишно і надійно.

Іван Левченко, першодрук, 11 квітня 2016 року