ГОЛОДОМОР

                                                       Наче демон і Каїн неначе

                                                       Більшовик серед двору стояв.

.                                                     ("Забирали останню зернину…")

   
Михайло Пронченко  1933 р.       

Вимирала селянська Вкраїна

безнадійно, беззахисно, тихо…

Забувши героїв,

полеглих за волю.

Не розминулися з лихом

і орачі підневільні…

Скільки збіжжя

сліпа накосила

по їхніх убогих оселях!

Кругом така пустка,

ніби вимерло все

у цілому світі.

Здається, що й час

зупинився навіки.

Лише ненароджені діти

волають у мороці

цього страшного

людського провалля,

ім'я якому

Г О Л О Д О М О Р .

*****

Зґвалтована Україно,

ти вдовою невтішною

пішла у світи.

Простягаєш руки до неба

і кличеш своїх загублених дітей.

Та чи може хто зрозуміти

горе твоє?

Хто заговорить до тебе?

Хто пожаліє,

поспівчуває?

Хто тебе, вбогу,

в гостину запросить?

"Та хай собі, божевільна, голосить,

– зітхають у світі

свободи і права

поборники ситі, –

а милостиню попросить,

то й сухаря не шкода

нещасній подати –

вона ж таки мати".

О, світе зманіжений,

тобі б і не знати,

як це дітей своїх,

мов скотину, ховати…

І ліку не мати

безмірним цим втратам.

А ще не пізнати

в віках і віках

кровожерного більшовика –

того супостата

і ґвалтівника,

що крихту останню

з селянської хати

й останню зернину

із жнивного лану

забрав,

а натомість

землю кістками

людськими засіяв.

Лицемірний месія!

Він казав, що влаштує

всім рай на землі,

та пеклом той рай обернувся,

де молох дітей пожирає.

Хто ж тепер з кого спитає

за жертви невинні

того сатанинського дійства?

"Немає винних!

               Немає!" –

вгодоване звірство волає.

А бідна вдовиця

спокою не знає,

по світу блукає,

діток все гукає

життєдайную ниву,

що пусткою стала,

добірним зерном

щасливої долі

засіяти кличе.

*****

Ні хреста, ні зорі, ні плити

на могилі, ніким не освяченій.

З   37-го року сюди

не приходить ніхто на побачення.

Ні дружина, ні син, ні донька

вже ніколи про те не дізнаються,

як його катували в ЧК,

щоб у злочинах мнимих покаявся.

І ніхто не збагне протиріч,

що його коридорами млосними

повели під конвоєм в ту ніч,

де розмірено ляскали постріли.

Він упав у досвітній імлі.

І полуторки вили налякано,

ніби втішити їх не могли,

мов на цвинтарі найнятих плакальниць.

Ще довбались в паперах кати,

підбирали для вироку фактики…

Крематорій не міг зволікти –

його попіл дістали за графіком.

…Щоб згорнути у прірву віків,

не лишивши ні сліду, ні спомину.

Вимагав тоді час   «в о р о г і в»,

То ж борги віддавали невтомно ми.

                                             
                                                          Володимир  Стецюк