Наче демон і Каїн неначе
Більшовик серед двору стояв.
. ("Забирали останню зернину…")
Михайло Пронченко 1933 р.
Вимирала селянська Вкраїна
безнадійно, беззахисно, тихо…
Забувши героїв,
полеглих за волю.
Не розминулися з лихом
і орачі підневільні…
Скільки збіжжя
сліпа накосила
по їхніх убогих оселях!
Кругом така пустка,
ніби вимерло все
у цілому світі.
Здається, що й час
зупинився навіки.
Лише ненароджені діти
волають у мороці
цього страшного
людського провалля,
ім'я якому
Г О Л О Д О М О Р .
*****
Зґвалтована Україно,
ти вдовою невтішною
пішла у світи.
Простягаєш руки до неба
і кличеш своїх загублених дітей.
Та чи може хто зрозуміти
горе твоє?
Хто заговорить до тебе?
Хто пожаліє,
поспівчуває?
Хто тебе, вбогу,
в гостину запросить?
"Та хай собі, божевільна, голосить,
– зітхають у світі
свободи і права
поборники ситі, –
а милостиню попросить,
то й сухаря не шкода
нещасній подати –
вона ж таки мати".
О, світе зманіжений,
тобі б і не знати,
як це дітей своїх,
мов скотину, ховати…
І ліку не мати
безмірним цим втратам.
А ще не пізнати
в віках і віках
кровожерного більшовика –
того супостата
і ґвалтівника,
що крихту останню
з селянської хати
й останню зернину
із жнивного лану
забрав,
а натомість
землю кістками
людськими засіяв.
Лицемірний месія!
Він казав, що влаштує
всім рай на землі,
та пеклом той рай обернувся,
де молох дітей пожирає.
Хто ж тепер з кого спитає
за жертви невинні
того сатанинського дійства?
"Немає винних!
Немає!" –
вгодоване звірство волає.
А бідна вдовиця
спокою не знає,
по світу блукає,
діток все гукає
життєдайную ниву,
що пусткою стала,
добірним зерном
щасливої долі
засіяти кличе.
*****
Ні хреста, ні зорі, ні плити
на могилі, ніким не освяченій.
З 37-го року сюди
не приходить ніхто на побачення.
Ні дружина, ні син, ні донька
вже ніколи про те не дізнаються,
як його катували в ЧК,
щоб у злочинах мнимих покаявся.
І ніхто не збагне протиріч,
що його коридорами млосними
повели під конвоєм в ту ніч,
де розмірено ляскали постріли.
Він упав у досвітній імлі.
І полуторки вили налякано,
ніби втішити їх не могли,
мов на цвинтарі найнятих плакальниць.
Ще довбались в паперах кати,
підбирали для вироку фактики…
Крематорій не міг зволікти –
його попіл дістали за графіком.
…Щоб згорнути у прірву віків,
не лишивши ні сліду, ні спомину.
Вимагав тоді час «в о р о г і в»,
То ж борги віддавали невтомно ми.
Володимир Стецюк
Немає коментарів:
Дописати коментар