НЕ СПИ, УКРАЇНО!

Я й досі не вірю, що час наш минув,

Хоча й багатьох не вернути з походу…

На тихім причалі дивлюсь в далину:

Вітрильник під сонцем ясніє на сході.

Куди він прямує? Забув, де причал?

Зітхаю: не верне – не прийде за мною…

Накотить на душу, як хвиля, печаль

І піниться, з хвилею стрівшись морською.

Не встиг озирнутись – вітрильник пропав:

Не видно ніде ні найменшого сліду.

Кигиче баклан, що вітрами пропах,

І тіло у хвилі розгонисто кида. 

Піймає рибину, умить проковтне.

І знову кигиче. А я на причалі

Ніяк не збагну, що бентежить мене?

І звідки ці хвилі, і звідки печалі?

Отам десь – за морем – вирує життя.

А тут тільки плачуть від горя й досади.

Протягує ручку в лахмітті дитя,

А кину монетку – не знати як раде!

У мене душа розривається вмить:

До чого дійшла ти, моя Україно:

Нещасна жебрачка з малими дітьми,

Що молить подати якусь копійчину.

У кого ти просиш? Хто чує тебе?

Кому твої діти потрібні голодні?

Так падає хижо баклан із небес

І жертву полює в прозорій безодні.

Нічим не зараджу я – час мій минув,

Але я не можу пройти повз тривогу.

Стою на причалі – дивлюсь в далину:

Кого мені й звідки чекать на підмогу?

Я знаю: вітрильник не вернеш – він щез.

Я знаю: нема багатьох із походу.

Але залишається слово іще

І віра у мудрість і волю народу.

Хтось викреше іскру – вона спалахне.

І скорчиться ницість у тому багатті.

Тому, мій народе, не списуй мене.

Я слово гартую, що рівня гарматі.

Не схиблю ні в чому – ти тільки поклич!

Досвідчений кінь борозни не порушить.

Не спи, Україно! Спочинеш, коли

Здолаєш нарешті ти гидь осоружну.

Стою на причалі, дивлюсь в далину,

І слово нуртує в мені безупинно.

Тому я не вірю, що час мій минув.

Ти чуєш, він кличе: не спи, Україно!

Іван Левченко, з книги "Заберу тебе в сон",

Севастополь, 2012 рік