Що залишається?

Гублюсь у снігах, у тумані густому.

Хоч би де душа обізвалась жива…

А що залишається й справді потому,

Коли випускаєш на волю слова?

Коли, як птахи, вони в далях безмежних,

І ти їм з надією дивишся вслід…

А й справді, кому оте слово належить,

Коли ти його споряджаєш в політ?

Тобі? Ні, не тільки – у річищі мови

Воно, як вітрильник на хвилях, пливе.

Мільйони разів чуте-мовлене слово

Сприймається раптом немовби нове,

У душах відбившись так радісно й лунко.

Насправді зі словом тоді це бува,

Коли, наче сонце, спалахує думка,

Донині не чута ніким, бо нова.

Іскриться у слові, як сяйві ясному.

І глибоко в душах свій слід залиша.

Гублюсь у снігах, у тумані густому

Й надіюсь – озветься на слово душа.

Його випускаю – а спробуй утримать.

Та все-таки вірю, що ні, недарма

У море життя мій прямує вітрильник

І серце вітрила в похід підійма.

Думки, як матроси, у даль невідому

Зоріють, і слово в рядках ожива.

Лишається правда, і тільки, потому,

Коли випускаєш на волю слова. 

Іван Левченко, з книги "Заберу тебе в сон",

Севастополь, 2012 рік