Ми цю землю аж занадто любимо

Прилетіли ластівки із вирію,

 У свої гніздечка, що під стріхою.

 Ти із дому полетіла в Сирію,

 За примарним щастям, чи за втіхою.

 Іра полетіла в Португалію,

 До Ізраїлю –  Оксана з Аллою.

 Лена – уподобала Італію,

 Мов за рідних мОлюся і жалую.

 Прихистити і обняти хочеться,

 Сльозам і нужді зарадити,

 Розігнати смуток, що клубочеться

 І думкам докучливим завадити. 

 Що за доля? Як байдужа мачуха,

 На поталу, за поріг штовхає,

 Від родини і дітей вихвачує,

 Хто тепер вас пестить і кохає?

 В давнину набігами ординці,

 Полонили, брали у ясир.

 А сьогодні самі, поодинці,

 З розпачу кидАєтесь у вир.

 Вже без пут, набігів ці ординці,

 Хазяйнують на моїй землі.

 Їдуть з України українці,

 На старих залишені малі…

 Порожніють вікна і оселі,

 Де дзвеніли вчора голоси.

 Люди очманіли, невеселі,

 На полях здіймаються ліси.

 Без тепла зростають діти-сироти,

 При живих, здавалось би, батьках.

 Цим страхіттям неможливо вірити,

 Та сприйняти серцем весь цей жах!

 Серце кровлю з болю обливається,

 Та щебечуть ластівки під стріхою,

 У промінні сонця день купається,

 Постає новою зовсім віхою.

 

 Хоч багато втратили та губимо,

 Та ніщо не згубить нашу мрію.

 Ми цю землю аж занадто любимо,

 Це дає нам віру і надію!

 06.07.2011 р.  Мирослав Вересюк.