Передні

Тим, що завжди попереду йшли,

Світ неначебто весь на долоні.

Хай підкови губилися в коней,

Неутримні у русі були.

А назустріч в обличчя – вітри.

І палило їх сонце пекуче.

І зривались передні із кручі,

Як зненацька траплявся обрив.

Тільки зойк не від страху – з досад,

Що так мало устиглось на світі,

Що не всі ще дороги відкриті,

А так праглось небачених знад. 

І чого не сиділося їм

У своєму затишному домі,

Де все звичне, зручне і знайоме?

Та й сховатися можна у дім

Від негоди й сльотавих доріг.

Пересидіти в нім небезпеку.

А якщо вже і їхать далеко,

То щоб коник лиш підтюпцем біг.

Бо не дай Бог де трісне люшня,

Чи де колесо зірветься з вісі,

Чи хто трапиться в темному лісі

Й налякає зненацька коня.

Чи метне, щоб ні звуку, свій ніж,

Чи з засідки хтось випустить кулю...

А простіше ж скрутити всім дулю

У кишені своїй – при матні...

Тупцювати собі у кутку.

Десь там скраю поставити хату,

Щоб не чути нічого, не знати,

Хай будь-що випада на віку.

Бо одненьке життя, тож  не слід

Нервуватись, бо кажуть, що вредно!

Та ніщо не спиняє передніх,

Бо на них і тримається світ.

Хтось у спину, як сплюне: дурні!

Задля чого вкорочувать віку?

Що ж, між нас є мізерні й великі.

До вподоби передні мені. 

Іван Левченко, з книги "Заберу тебе в сон",

Севастополь, 2012 року; першодрук 12 квітня 2012 року