ВСЕПРОНИКАЮЧА МИТЬ

Алла Степаненко

ВСЕПРОНИКАЮЧА МИТЬ

1

Кожну мить живу, ніби востаннє,– чи то падаю, чи то лечу…

У вогні зрікання й покаяння вся тремчу.

Поєдналися печаль і щастя, і мовчання душу обняло.

А душа стояла на причасті, а над нею – голуба крило.

Чи живу, чи не живу – не знаю. Десь глибоко у серці чути дзвін…

А чия ж ото душа сіяє і дивується сама собі?

2

Коли душа розбурхана, а на серці біль і туга, йду в незаймане поле, що простяглося за лісом. Виходжу на вузеньку стежечку, протоптану косарями, звільняю тіло від зайвої одежі, і, ступаючи босими ногами по шовковистій траві, продовжую свій похід.

Тіло бере в обійми легенький літній вітерець, приємно лоскоче. Дихаю на повні груди духмяними пахощами літнього різнотрав’я. Кудись дівається втома, забувається метушня міста, зникають проблеми, ніби їх ніколи і не було.

Наді мною розпечене призахідне сонце, трохи втомлене від спеки сіро-синє небо, в якому ширяють степові чайки, ластівки, поважно пролітають лелеки; над маленькою річечкою, коло якої пролягає стежина, інколи можна побачити чаплю, і взагалі, так багато птахів, яких в місті просто не побачиш. Ящірки стрибають з під ніг, гудуть жуки, лякає своєю появою вуж. В очереті тоненько попискують дикі каченята.

Так легко і радісно, ніби після довгої розлуки потрапляєш додому. Все таке рідне і знайоме, хочеться вклонитись кожній квітині, всьому живому в просторі, на землі, у воді.

Лягаю в густу траву горілиць, дивлюся в небо. Наді мною грудочкою зависає сіренька пташина, схожа на жайвора, і співом промовляє до мене; жаль, що не можу зрозуміти її мови, але серцем радісно вітаю маленького голосистого друга.

Заплющую очі… і враз опиняюся на поверхні променистого океану, відчуваючи себе іскринкою серед безлічі іскринок, які в дивному поєднанні утворюють зоряне тіло Всесвіту. Прокидаюся, ніби зі сну; ніжна квіточка низько нахиляється наді мною і зазирає просто в очі. Прислухаюся до себе: тихо, по-нетутешньому радісно. Хто я , де я? Поволеньки проступає згадка, а з нею і гіркота, що треба повертатися… Долаючи бажання назовсім зостатися тут, серед трав і квітів, разом з птахами і метеликами під Вічним Зоряним Небом, в глибокій сумній задумі повертаюся в задушливе метушливе місто.

3

Хурд?лить, крутить снігова завія, жбурляє снігом в шибу, ніби кличе.

Приймаю виклик і йду в сер?дину живої завірюхи.

Стихія руху заворожує красою і збурює єство. Я зичливо і вдячно мимоволі простягаю руку – тендітні крихітки-сніжинки, торкнувшись теплої долоні, лишають вогкий слід, а в серці – жар. Метелиця полум’яної радості мене захоплює і я зникаю… розчиняюсь у сніжній заметілі, кружляю в навіженім хороводі… І ще за мить (о, що за дивне відчуття!) – нема стихії, а вже казкова Біла Птаха на вільно розпростертих крилах несе мене у Невідому Далечінь…

Отак летіти і летіти, й нічого більше б не хотіла…

Чому душа польоту просить, скажи мені, Сніжинко мила?

4

Що хотіла, маю, хатинку серед раю, відкриту всім вітрам. Близенько річка, ліс довкола і стежка, що за обрій степом  в’ється. І простір, простір, неба океан,– домівка птахів, вітру, сонця і хмарин.

Та серед цього раю я спокою не маю. Чогось так тужить серце. Дивлюся на стежину й вона мене тривожить. Біжить і кличе. А інколи здається, якби хотіла, кинула б усе й пішла по тій стежині. Полегко, вільно, з надією в душі на зустріч довгождану, що завжди в серці жевріє моїм.

І радісно мені від думки про таке, і жити хочеться жвавіше, і тішиться душа, неначе птаха, що зна про свої крила і тільки миті жде, щоб полетіти в небо.

Алла Степаненко

ТВЕРДИНЯ ВІРИ В СВІТЛИЙ РАЙ

1

Туманні ранки. Прохолода.

Кущі й дерева ждуть весни.

О дивна Матінко-Природо,

Даруй мені щасливі сни,

Повідай казку – мудру, нову

І запали передчуттям

Весни…Такої, що з любові

Народить в радісне буття.

У те буття, про котре мріяв

Кобзар України – Тарас.

І та його палка надія

Не згасла в наш тривожний час.

Вона живе, провісник Долі,

Твердиня віри в світлий Рай

В життя прийдешнє Щастя й Волі

У рідний серцю Отчий Край,

Де на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде Син і буде Мати

І будуть Люди на землі!

2

Вгору, Серце, вгору –

Не спиняйсь й на мить;

Вгору, Серце, вгору –

Вже Зоря горить;

Вгору, Серце, вгору –

Геть з країв Химер;

Вгору, Серце, вгору –

До Духовних Сфер…

Зупинись, вільна думко!

Дай за тебе вхопитись,

Як за нить Аріадни Тесей.

Проведи мене в гори,

Де до скелі прикутий,

Знемагає палкий Прометей.

Вже ніщо не зупинить:

Ні закон, ані боги,

Ані прірви страшні,

Ані смерть,

Бо мене вже зове

Незворотня дорога

Й повнить серце любов’ю ущерть.

Доберусь до вершини,

Розірву всі кайдани –

Окрилатіє Дух осяйний

І впаде лютий Т?ртар,

І повстануть Титани,

І відродиться Вік Золотий.

Вгору, Серце, вгору –

Не вертай назад!

Вгору, Серце, вгору –

Там наш Райський Сад,

Вгору, Пташко, вгору –

В неба Таїну;

Нумо, Пташко, вгору –

Зустрічать Весну.