Чи зможу я Тебе зі світом помирити?

  Тобі присвячую

 Я тисячу зірок присвячую Тобі,

 А Той, хто їх створив, любов мою примножить.

 Стооку самоту світ викликав на біс.

 Ревуть всю ніч вітри. Вони – її сторожа.

 Не хочу забувать, не смію пояснить,

 Чому душа моя сто років снігом вкрита.

 А Ти приходиш так, як пісня з давнини –

 Омудрено-сумна, із посмішкою літа.

 І Ти говориш знов, що зцілиться Земля,

 Відчує скоро світ олюднення прикмети.

 Покинутих уже не буде немовлят,

 А сиві дідусі писатимуть сонети.

 Як хочеться мені добігти, доплисти

 До змін тих чарівних! Чому душа в тривозі?

 Красуня з немовлям… Але НЕ ТИ… НЕ ТИ –

 Всміхається вікам. А я – стрічаю осінь.

 Любов – це мій причал. Обпалена душа

 Крізь тижні та роки летить метеоритом.

 Цей грішний світ мені зарано полишать,

 Бо мушу я Тебе зі світом помирити.

 09.06.2014 Наталя Федько