четвер, 6 березня 2014 р.

Я до тебе, Тарасе, на сповідь іду


Він тут світив, де і лани і кручі
Лежать шатрами горді престарі,
Де сплески вод Дніпро ревучий
У Січеслав приніс для козаків.



Звідсіль…Із Моринців, аж ген під небеса
Вдивлявся сумно на Дніпрові води,
І сіяв зорями слова для «Кобзаря»,
Немов здійснену мрію для народу.

І раєм снив і волею ясною,
І вбогу нивку мислями орав.
Просив у Господа молитвою святою,
Щоб Україну в рабство не віддав.

Він тут горів. Для блага свого краю
Віддав себе у повноті душі.
За те і доля боляче скарала:
Холодним вітром била у життті.

І тут, і там – снували небораки,
І люд дрібнів у рабстві на землі.
Шевченко чорний день хотів здолати
Не зброєю, а словом сіячів.

Не було з ким ділитися думками
І він писав обгризком олівця,
Ховаючись в кропиві з бурянами,
Про чорну ніч простого кріпака

І про неволю, про панів й ректутів,
Про свист нагайки пана за будь-що.
У тих словах – одвічні біль і муки,
Ридання степу, матерів і дочок.

Проклята нивка поросла тернами,
А він скидався в мороці світів.
І тут повстав понад широким ланом,
Дніпрові води й велич берегів.

Апостол правди, волі і науки,
До тебе я щодня на сповідь йду.
До неба простягаю у молитві руки:
- Не дай нам, Боже, голоду й війни.

Але зішли нам тисячі тарасів,
Щоб в ніч беззорну день новий прозрів.
Хай Україна захлинається від щастя,
А ворог скигле, мов голодний звір.

Щоб світ дізнався, вільні ми й єдині
У силі, славі, мудрості, красі.
Дзвенить у серці "Слава Україні!",
А з уст народу ллється “Заповіт”


Галина Фесюк

Немає коментарів:

Дописати коментар