ДУМА ПРО ЯРИНУ

Де схилилася калина,

Де дніпрові води,

Іде собі сиротина,

Дівчина Ярина.

Мала колись вроду,

Мала колись долю,

А тепер, убога,

Мов сліпа іде край дороги,

Та зітха від болю.

Щось шепоче: «Промову…

Дозвольте сказать промову

Про мову…»

Що тобі, голубко? Що тобі, дівчино?

В чому горя причина?

Чом ти ходиш край дороги

Неначе причинна*?

Чи ворожка поробила, чи може…

Мовчить бідна Ярина,

Що була колись гожа,

А тепер сиротина безвинна.

Та ми знаєм, та розкажем.

Не в тому причина,

Що ворожка вчинила.

Не ворожка, а ворожа

Тут діяла сила.

Одне слово – полюбила,

Полюбила Ярина

Хлопця молодого,

Із столиці, городського.

Якось йдуть вони в купочці

Через Дніпро по мосту,

А той хлопець і каже:

«Приходь, Ярино, до мене в гості.

Покажу тебе татові та мамі».

Зраділа голубка, прибігла додому

У щасливій нестямі.

Готуватися стала,

Книжок перечитала чимало.

Грушевського твори

Туди й назад по два рази,

Статей Петлюриних гори.

І виписала звідти

Найбільш дотепнії фрази.

Вивчила напам’ять

Славний шлях Мазепи Івана.

І пішла молода, рум’яна

Туди, де жив коханий.

А там! А там, і згадувать страшно,

Що бачить Ярина!

По стінах картини

Та портрети Тургенєва, Лєрмонто̀ва,

Та царські особи – Павло, Катерина.

Та й самі мама й тато

А ні звуку про Європу чи про НАТО.

А тільки через слово: «Нєпрємєнно»,

«Отмєнно» і навіть «всєнєпрємєнно».

І він, голуб коханий, туди ж:

«Мамочка, а пазвольтє мнє чашечку чаю…».

Бідна, бідна Ярина!

Отаке жахливе стрічає.

Потрапила сиротина

Немов до полону

У п’яту колону!

А ті, хазяї, сидять собі, теревенять

Про Достоєвського, Данілєвського,

«Пєрєдвіжніков», «оскорбльонних- уніженних»,

Чай свій ворожий п’ють.

І в якусь лиху хвилину

Чує наша Ярина

Дивнеє слово – «отнюдь».

Мов набат, мов дзвін

Вдарило у свідомість: «Отнюдь!».

Захиталася убога,

Та й поплила край дороги.

Нічого не бачить,

Нічого їй, бідній, не чуть,

Тільки одне кляте «отнюдь».

З тої пори ходить сердешна Ярина,

По селах та містах.

Усюди, як бачить калину,

Зупиниться, стоїть у сльозах…

Отак-то!

Кохайтеся, молодії,

Кохайтесь, така ваша природа,

Тут усе по закону.

Та не кохайтеся, голубки,

Із парубками п’ятиколонними!

Бо втратите вроду

Через Рахманінова та Скрябіна,

Та той «Мір іскусства».

Таке в житті бува часто-густо.

А що ж із нашою сиротиною?

Бідною Яриною?

І досі мандрує Україною.

То в Донецьку шахтарям,

То в Одесі морякам

Чи то лекцію хоче прочитать,

Чи сказати промову.

Щось лопоче про мову,

Про підриви основи.

Слова летять мов полова,

Ніхто не слуха бідної Ярини,

Бо воно ж причинне…

Одним словом,

Через ворожії чари

Не зовсім воно здорове.

                        Степан Галь