СКІФСЬКИЙ СТЕП

Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ

Коров’як на могилі і тирса.

Над могилою небо як дзвін.

Щирим золотом степ цей світився,

Казанами і чашами цвів.

Здавна тут не любили халтури

Ні в пророцтвах, ні в справах земних

Мчали степом підпалені хури

З брехунами-жерцями на них.

Тут кипіла кривава робота,

Коли обрій війною горів.

І на горло карала голота

За підступність і зраду царів.

Відгуло, відпалало нестерпно.

Тільки золото сонцем сія.

Синім свистом над сизим степом

Славить вітер скіфське ім’я.

2012: Масляна в Дніпропетровську і гурт "ВЕРТЕП"

ЙОГО ПРИХІД

Борис Мозолевський

 Тихо як — ні шелесту, ні сплеску!

 Світло як — в душі і навкруги!

 Я чекав, і ось воно воскресло,

 Повінню зламавши береги.

 Світ світає? Зацвітає вишня?

 Я з тобою — спи, кохана, спи.

 Як воно таке із нами вийшло

 На шпилястім гребені доби?

 Стрілись, наче кремінь і кресало,

 Досвід мій і молодість твоя.

 Десь далеко скрипка воскресає,

 Славлячи святе твоє ім’я.

 Аве, день, коли в цей світ прийшла ти!

 Аве, тінь коханої руки!

 Аве, бровеня твоє підняте,—

 На віки!

На Хрещатику

Іван Левченко

Сказав снігам довкруж: прощайте!

Аж почорніли від тих слів...

Цвіте прохожими Хрещатик.

А небо – летом голубів.

Куди вони – оті пернаті:

Невже до сонця спромоглись?

Мені б так радісно літати,

Мені б оту безмежну вись!

А навперейми – сонце з висі,

Сліпило очі – хоч замруж.

І я так радісно світився,

А з чого б – сам не доберу.

Чи з того, що на зламі лютий?

Чи що ширяли голуби?

А по Хрещатику йшли люди.

І цвів Хрещатик від ходьби.

Мов ожили всі після сплячки –

Такий веселий гомін скрізь.

Ой-ой: бурульки слізно плачуть,

Й не сумно зовсім від тих сліз.

Сніги чорніють. Час прощатись.

Я вірю сонцю й голубам.

Цвіте розбуджений Хрещатик,

Як усміх щастя на губах.

Я вже зими й снігів не хочу.

Сповна я лютим відіснив.

Іду й від сонця мружу очі,

Провісник ранньої весни.

У серця є свої приміти,

Я довіряю їм сповна:

Якщо в сніги Хрещатик квітне,

То – на всі сто – до нас весна!

Іван Левченко, з книги "Заберу тебе в сон",

Севастополь, 2012 рік

ЖАЛО І ЦВЯХ

Василь Ковтун

Роки пролетіли мов птахи,

Відмірявши кожному шлях,

Кому від майдану до плахи,

Кому в руки жа́ло і цвях.

Вітри розійшлись як у полі,

Для кожного напрямок свій,

Кому вириватись з неволі,

Кому простелитись під змій.

Життя розвело в різні боки,

Роздерло на клапті бійців,

Клубок розмотався жорстокий

І вже не зв’язати кінців.

Ужалено в тіло дарунок,

Земний неосвячений суд,

В хрестовий похід поцілунок

Крізь труєний подих іуд.

Не випросять хрипу недуги,

Не вимолять дзвони церков,

Вмостились скривавлені слуги,

Висмоктують душу і кров.

Роки пролітають мов птахи,

Свій кожному міряють шлях,

Жало́м від майдану до плахи

В розп’яття вбивається цвях.

13.02.2013р.

ГОЛОС ІЗ ТОВСТОЇ МОГИЛИ (Уривок із поеми «Ирій»)

Борис Мозолевський

Змієнога богине, дочка Бористену,

 володарко скіфів;

 Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,

 вельможний наш царю!

 Розверзається твердь,

 наді мною вогні смолоскипів,—

 Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!

 Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.

 Ніжні руки мене піднімають

 із глини і тліну.

 При мені тільки меч мій

 та іще золота пектораль,—

 Що розкажуть вони цим прийдешнім

 новим поколінням?

 Я не стану пояснювать — склад за складом

 нехай прочитають самі,

 Як ішли ми крізь ніч

 до своєї найвищої істини —

 По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі,—

 Але душі нетлінні над світом проносили

 чистими.

 Змієнога богине, дочка Бористену,

 володарко скіфів;

 Батько скіфів Папаю і ти,

 цар царів Колаксаю!

 Воскресайте зі мною із наших прабатьківських

 міфів,

 Воскресайте для світла, як я із пітьми

 воскресаю.

 Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих

 юних очей.

 Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.

 Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись

 чолом і плечем,

 Земле рідна, оплачена потом і кровію,—

 Скіфіє!

Ювілейна учта

Іван Левченко

Коли ще запрошують, значить потрібен.

Звичайно, приїду – немає питань.

Живем в однім місті. Насправді ж: осібно

Свої доживаєм не кращі літа…

Але, вибачайте, не хочу про те я,

Що доля нещадно розкидала нас...

Як добре, що є ще якісь ювілеї,

І наші в довідниках є імена!

Ну от і зустрілись – немов не прощались:

Обійми і радісний блиск ув очах.

І порох ще є, та немає запалу.

Як листя осіннє, зізнання гірчать:

– А, той ще живий... А того вже немає…

Не пенсія – сміх: на життя не стає.

… Іду після зустрічі –  серце ридає:

Не знаю, чим втішити серце моє?

А може, й не треба – хай серце поплаче:

Є в кожного часу веселе й сумне…

Коли ще запрошують, певно, щось значим.

А як перестануть, тоді вже – кінець.

І то не біда, що не стали багаті,

Що нашої осені лист обліта…

Спасибі, що кличете, друзі, на свято.

Дай, Боже, здоров’я – на довгі літа!

Іван Левченко, з книги "Заберу тебе в сон",

Севастополь, 2012 рік

ПЛЯМА

Василь Ковтун

 Не турбуйся за пляму на лобі,

 За художнього образу слід,

 Не дурій з переляку у злобі -

 То уявлення хворого плід.

 Не стирай намальовану фарбу,

 Що зобразив на тлі чоловік,

 На картині ціна того скарбу,

 За який не відмитись повік.

 Не нацьковуй скажених шакалів

 На сміливих художніх творців,

 Не зламати відкритих пеналів,

 Не загризти сердець-олівців.

 Не молись проти волі народу,

 Не плети для людей батоги,

 Той малюнок тобі в нагороду

 За свобідні твої ланцюги.

 Не ховайся за слуг і паркани,

 Долі складено вже резюме,

 Не спасуть тебе і дельтаплани,

 Куля-фарба усюди візьме.

 Не турбуйся за пляму на лобі-

 То нікчемні твої бариші,

 Не від фарби чоло у оздобі,

 Твоя пляма - у тебе в душі.

 14.02.2013р.

Стугоніло, гуготіло…

Борис Мозолевський

 Стугоніло, гуготіло,

 Все палило навкруги.

 Біла спрага твого тіла

 Не вміщалась в береги.

 Сповивалися серпанком

 Білі ружі між отав.

 Білий місяць на світанку

 Поза лозами розтав.

 І над сонними житами

 Крізь вогненні ятері,

 Наче лебеді, злітали

 Білі руки на зорі.

 На ставку скрипіли весла,

 Веслували в ніч скупу.

 Стежки біле перевесло

 Слалось в безвість по степу.

Тестостерон

Іван Левченко

Уже цікавлюсь вмістом крові:

З тестостероном маху дав…

Дружина: "Думай про здоров’я!

Бо насувається біда!

Вже в нас літа не ті з тобою,

Щоб на умі було одне,

Аби зайнятися любов’ю…

Здоров’я –  зараз головне!"

Звичайно, є в житті моменти…

Я дослухаюся її.

Та тільки в мене аргументи

У цьому випадку свої:

Не знаю, що там з вмістом крові…

Тестостерон який є той…

Та про яке здоров’я мова,

Коли у ліжку ще герой?

Зітхає бідна – що удієш?!

Та знає, знає, що правий!

Я здав аналіз. І надіюсь,

Що тест надійніший все ж – мій!

Іван Левченко, першодрук, 23 лютого 2013 року

Гостри сокиру!

Василь Ковтун

Повірив щирості гаранта?

Чекаєш від чекістів миру?

Не вір брехні від окупанта!

У себе вір - гостри сокиру!

«Ще б книгу книг створити у безсонні…»

Борис Мозолевський

Ще б книгу книг створити у безсонні,

 Іще б одну відкрити пектораль.

 А та, що ходить з гострою косою,

 Колись прийде і скаяїе: «Помирай».

І все. І край. Нічим не ублагати.

 Не знайдеш для амністії підстав.

 Не скажеш, що не встиг ще докохати,

 Не все повідав і не все зверстав.

На все був час. На все була година.

 Сам не зумів прожити до ладу.

 Сам і плати. А смерть сліпа — не винна.

 «Збирайся!» — І зберуся. І піду.

На ріднім небі відсвічусь болідом,

 Забуду всі образи і жалі.

 Але за все, що в цьому світі звідав,

 Скажу спасибі мамі і землі,

Коханій — за вуста її і руки,

 Товаришу — за слово і плече.

 Ріллі — за хліб, поезії — за муки,

 А часові за те, що він тече.

Зупиніть його, мамо…

Іван Левченко

Зупиніть його, мамо, бо хлопець нівроку!

Розпакуйте сакви і натільник порвіть…

Він – гарячий такий і такий синьоокий.

Він послухає Вас. Зупиніть. Зупиніть!

… Мати сина у путь виряджала як мати.

І зібралась рідня. І зійшлось півсела.

"Ти ж, синочку, гляди – не лінуйся писати.

І частіше пиши", – вже в сльозах додала. –

Теє море мені буде снитися, сину.

Може б, ти передумав – зостався таки?

Ти ж у мене один. В цілім світі єдиний –

Синьоокий такий і гарячий такий!"

Він втішав, як умів: то, мовляв, забобони...

На те юність і є, щоб стихію скорить!

… В далину стукотять за вагоном вагони.

На пероні одна тихо мати стоїть...

Море різним бува, мамо-ненечко, різним:

Тихе-тихе – то штиль. А як піниться – шторм.

Я ж казав – зупиніть, а тепер уже пізно:

У відкритому морі не спинить ніхто!

І такі відчайдушні – курсанти всі, мамо.

А один – несподівано – випав за борт:

Змило хвилею вмить. І на дно – наче камінь:

Мамо, море – робота. Важка – не курорт.

А Ваш син – він те бачив: меткий він на око.

А вода крижана – до кісток пропіка.

Ще й туман. І той шторм – чорний вітер жорстокий.

Двоє морем пливуть... Чайка – сина рука.

Як Вам спалось тоді? Як сміялося, мамо?

В рамці – лист нагородний. Утішні слова.

В вікна стука зима. Та такими вітрами,

Що до часу сріблиться у вас голова.

Так велося: біда йшла укупі із лихом:

Син із морем прощавсь – креслив долю нефрит.

І до Вас, як не марив, не зміг, не доїхав.

І крізь марення "Мамо!" неслося у світ…

Ми ховали його. Вас утішить не вміли.

Гайворонням упали грудки до труни.

Якщо світ наш гіркий називається білим,

То як зветься отой, де вікують сини?

Але хто ж нам пораду дасть, мамо, у тому,

Як спинить відчайдушних, гарячих таких?

В мене син підроста. Знаю – вирушить з дому.

Бо від долі нема, як на двері, замків.

Іван Левченко, з книги "Мигдаль на руїні",

Севастополь, 2003 рік

ІДЕ ВІЙНА

Василь Ковтун

Іде війна.

І знову Крути,

І знов на кулю гонить час,

Кров на снігу у мить спокути,

Тепер розстрілюють вже нас.

Іде війна.

Холодним Яром

Гукає Мотрин монастир,

Гартує міць священним жаром

Кленок загострених сокир.

Іде війна.

Нові́ Гулаги,

Як вождь кривавий їм звелів,

Угамувавши жадність спраги,

Зжирають смілих вчителів.

Іде війна.

Хриплять Карпати,

В криївки кличуть бунтарів,

Спішать жандарми їх ламати

За кістку черству від царів.

Іде війна.

Кричать поети,

З-за грат не чути правди слів,

Приймають смерть як естафети

Від самозванців королів.

Іде війна.

Наган у скроні

І вже на брата рушив брат,

Нарід навпі́л, під сміх на троні

Чужинця знахабнілий мат.

Іде війна.

В крові по груди,

Ковток смердючого лайна,

Немов собаки дохнуть люди,

І все мовчать. А йде війна.

Іде війна.

Чорніє поле,

Скажений звір в чоло плює,

Вставай, поранений соко́ле,

Не то цей во́рон - заклює.

15.02.2012р.

МАТЕРИНСЬКЕ ПОЛЕ

Борис Мозолевський

Окрай війни на вранішній зорі,

 Коли зітхали стомлені вокзали,

 Косили жито наші матері

 І сивим смутком снопики в’язали.

Хустки біліли їхні чепурні,

 Немов на поле сіла зграя хмарок.

 По штурпаках, по тій сухій стерні

 Ми коні їм водили до жниварок.

Порепане від сліз і кушпели,

 Кричало з-під хусток отих страждання.

 Той чорний хрест, який вони несли,

 Був першим нашим деревом пізнання…

Буяє світ в накрапах золотих.

 А я і досі не збагну достоту,

 Як ми змогли крізь муку ту зрости,

 Душі не розгубивши ні на йоту.

Не мудрість із запилених полиць —

 Нас вивело в митці гірке те поле.

 Чого ж ти, серце, терпко так болиш,

 Чого приспати згадку ту ніколи

Не можеш, як на вранішній зорі

 В степу окрай фашистської навали

 Косили долю наші матері

 І пас за віщось в очі цілували.

ВАШЕ СЛОВО, ТОВАРИЩ МАУЗЕР

Василь Ковтун

 Разворачивайся

 в марше!

 Не дайся словесной кляузе!

 Время пробило «Че»!

 Ваше слово,

 Товарищ маузер.

 Довольно

 жить по закону,

 данным братвой-королевой.

 Написанное

 кровавой рукой,

 Вычеркни левой!

 Эй синеблузые!

 Прочь! За океан!

 Конец необузданной силе,

 Кобура, портупея, наган,

 Крысам

 гнить в могиле.

 Пусть исчезнет

 подлая мразь,

 кто сделал свободу зоной.

 Кто там не понял?

 Слазь!

 Долой унитаз с короной!

 Следы

 со слезами горя,

 бандитский сапог не печатай.

 Выстрел,

 возмездию вторя,

 цель навсегда сосватай.

 Прицельно!

 Жаждой безмерной острой,

 рукой направляя умелой,

 Хамство,

 в жадности пёстрой,

 Вычеркни левой!

 Смелее!

 На марше!

 Затвор передёрни в паузе!

 Цель предельно ясна-

 Ваше слово,

 Товарищ маузер!

 16.02.2013р.

ШЛЯХ

Борис Мозолевський

Пам’яті Ежена Потъе

Проходимо рік за роком,

 Проходимо день за днем, —

 Мислителі і пророки,

 Безсмертні творці поем.

Все мертве береться тліном,

 Живе — набуває плоть.

 У землю ідуть покоління,

 А мислі їх не збороть.

Зникають цидулки куці,

 Зникають стотомні томи.

 Живе тільки дух революції,

 І в нім оживаємо ми —

Мислителі і поети,

 Пророки в тернових вінках.

 Брехня потрапляє в Лету,

 А правда — живе в віках.

Нуртує, мов жито яре,

 І зорями сходять в імлі

 Мислителі-кочегари,

 Художники й ковалі.

Шле ворог своїх дозорців,

 Накивує пальцем: — Дивись! —

 До сонця! До сонця! До сонця! —

 Єдиний у нас девіз.

Рятуйтеся, фармазони!

 Лакузи, готуйте звіт!

 Озоном, озоном, озоном

 Хай набухає світ.

Згадаймо все...

Згадаймо все, що було на Вкраїні:

її безмежний степ, широкії лани,

як підіймали прапор жовтаво-синій

у битвах українськії сини.

Згадаємо про подвиги козацькі,

що збудували Свято-Троїцький собор,

пісні народні-і дівочі, і юнацькі,

життя, ті ,що забрав голодомор.

Як захищали єдність, честь Вкраїни 

своєю кров'ю українці у війні,

дивлюсь навколо, і здається дивним-

невже й насправді це козацькії сини?

Майже ніхто не пам'ятає мову рідну,

заплюндрували вже і степ, й лани,

не поважають при дорозі ту калину,

яка схилила свої віти до землі.

Згадаймо все, що було на Вкраїні,

і гордість запалає у серцях.

Вклонімось низько Батьківщині рідній,

підіймем вище синьо-жовтий стяг.

                              Юлія Сокол (17 років)

Джерело: Лелека Самара

Дорогою стріли

Борис Мозолевський

Остання січ

Шалений лет - і потяг проминув

Кривого Рога димарі червоні.

Вони услід рвонулись, наче коні,

І стали. Й попливли у далину.

І знову лет - крізь відстані, крізь ніч,

Крізь кімерійство, скіфство, половецтво.

І потяг мчить, немов стріла ловецька,

І цілий всесвіт падає навстріч.

Куди цей лет? Мовчить німа пітьма.

Якби ж під неї зазирнуть могли ми!

У вічність обсипаються могили -

Ні відгуку, ні просвітку нема.

Дорогою стріли віки пройшли, -

Всі формули, всі знаки постирали.

Дорогою стріли, де йшли воли,

Загвинчуємось в космос по спіралі...

...Так думав я, так я верстав ту ніч,

Минаючи прадавні кочовиська.

Попереду була остання Січ -

Покровська, може, може - Чортомлицька, -

Хто зна, хто зна? Тепер про те не вчать.

Вже й ті знання, неначе лід, розтанули.

На них міцну поставлено печать:

Ні першої не знаєм, ні останньої.

Неначе тут козацтво й не гуло,

Боронячи наш край від супостата.

Неначе тої Січі й не було -

Розорана, розтерзана, розп'ята,

Залита водосховищем гнилим,

Дощенту перекопана кар'єрами,

Немов на тому й робимо кар'єру ми, -

Чим більше нашим предкам дозолим.

Як тільки їхню пам'ять не ламали!

Аж поки схаменулись: - О-го-го! -

А звідки ж проститутки й наркомани?

Та звідти ж, із безпам'ятства того.

Якби ж душа високим їм горіла,

Хіба б вони топили в чарці світ?

Самі ж ми підрубали їм коріння,

А нині ще й клянем за сухоцвіт.

А хто ж нам затикав роти раніше,

Коли вони були іще малі?..

Чорнобиль, хлопці, - страшно.

Та страшніше -

Новітнє яничарство на землі.

Не знаючи тепла своєї віті,

Воно ж не може серцем проясніть!

Від нього всі Чорнобилі на світі, -

Збагніть самі це й іншим поясніть.

Рівняйте крок і злет свій по Росії,

Та тільки знайте: душі оживим

Лише у «Подражанії Осії»,

В посланії «І мертвим, і живим...».

Не дайте, як овець, вас гнать до гурту!

Ми - люди, ми - суспільство, а не гурт.

Не вірю я, що всі ми вже манкурти:

Ставайте поруч, хто ще не манкурт.