Посходилися
сусіди і родичі
і розбирають хату.
і розбирають хату.
Хату. на даху якої улітку
в жаровнях сушилися вишні –
принада горобцям і хлопчакам, – розбирають.
в жаровнях сушилися вишні –
принада горобцям і хлопчакам, – розбирають.
Хату, де під стріхою
ластів’яче гніздо, як пригорща, добре,
а в ньому ластів’ята, – розбирають.
Хату, на стіні якої
дівчатко, як на папері намальоване,
а в неї на вушках,
як сережки, сміються вишеньки, – розбирають.
Ще вчора вона світилася,
освітлювала дорогу до себе,
коли я повертався з роботи,
освітлювала дорогу до себе
через кілометри й роки розлуки.
(Коли ще не знали ліхтарів,
коли темряву не розрізали фари вантажівок,
тоді світилися місяць, зорі і хата.
І коли не було місяця –
орієнтувалися по зорях,
коли місяць світив – по місяцю,
а коли не було ні місяця, ні зірок –
ішли на біле світло хати).
освітлювала дорогу до себе,
коли я повертався з роботи,
освітлювала дорогу до себе
через кілометри й роки розлуки.
(Коли ще не знали ліхтарів,
коли темряву не розрізали фари вантажівок,
тоді світилися місяць, зорі і хата.
І коли не було місяця –
орієнтувалися по зорях,
коли місяць світив – по місяцю,
а коли не було ні місяця, ні зірок –
ішли на біле світло хати).
А сьогодні посходилися сусіди і родичі
і розбирають хату.
і розбирають хату.
Ще вчора вився дим над димарем,
ще вчора стіни нагадували сніг у липневу спеку,
ще вчора двері розчинялися сусідам назустріч.
ще вчора стіни нагадували сніг у липневу спеку,
ще вчора двері розчинялися сусідам назустріч.
А сьогодні –
розбирають хату.
Хату, коло стіни якої росла калина,
червона калина з зеленого гаю,
матір’ю посаджена, – розбирають.
(Та калина була така цікава,
усе заглядала у вікно –
про що там люди розмовляють?)
розбирають хату.
Хату, коло стіни якої росла калина,
червона калина з зеленого гаю,
матір’ю посаджена, – розбирають.
(Та калина була така цікава,
усе заглядала у вікно –
про що там люди розмовляють?)
Так, посходилися сусіди і родичі
і розбирають хату.
і розбирають хату.
Батько востаннє заходить до хати
і шорсткими долонями гладить стіл:
столе, вже не сидіти мені край тебе у цій хаті,
не снідати на тобі молоком з окрайцем,
не гомоніти за тобою із сусідом на свято;
і гладить піч:
пече, не випікати тобі паляниці,
не варити їсти,
не гріти мені свої старі кості на черені;
і гладить лаву:
лаво, не спочивати на тобі, прийшовши з роботи,
не умиватися котові на тобі, віщуючи гостей;
і гладить стіну:
стіно, не огортати тобі своїми крилами
нашого спокою й тиші,
наших сніданків
і наших снів,
наших радощів
і наших бід.
і шорсткими долонями гладить стіл:
столе, вже не сидіти мені край тебе у цій хаті,
не снідати на тобі молоком з окрайцем,
не гомоніти за тобою із сусідом на свято;
і гладить піч:
пече, не випікати тобі паляниці,
не варити їсти,
не гріти мені свої старі кості на черені;
і гладить лаву:
лаво, не спочивати на тобі, прийшовши з роботи,
не умиватися котові на тобі, віщуючи гостей;
і гладить стіну:
стіно, не огортати тобі своїми крилами
нашого спокою й тиші,
наших сніданків
і наших снів,
наших радощів
і наших бід.
Бо посходилися сусіди і родичі
і розбирають хату.
і розбирають хату.
А мати:
ой, що ж його, людоньки, із собою взяти?
Взяла б і долівку,
по якій моїми ногами ходжено,
по якій моїх діточок ногами ходжено,
взяла б і піч, біля якої півжиття стояно,
взяла б і стіни, які рушниками прикрашано,
які стільки разів перед святами мазано-білено.
Ой, людоньки, людоньки,
взяла б усю хату у руки
і понесла з собою!
ой, що ж його, людоньки, із собою взяти?
Взяла б і долівку,
по якій моїми ногами ходжено,
по якій моїх діточок ногами ходжено,
взяла б і піч, біля якої півжиття стояно,
взяла б і стіни, які рушниками прикрашано,
які стільки разів перед святами мазано-білено.
Ой, людоньки, людоньки,
взяла б усю хату у руки
і понесла з собою!
Ой, посходилися сусіди і родичі
і розбирають хату.
і розбирають хату.
Полетіли сніпки золоті із стріхи – додолу,
як пір’я заморського жар-птаха – додолу,
як зорі падучі, віщунки – додолу.
Ой, своїми руками крито,
своїми ж руками і розкрито!.
Впало каміння із вертикального неба стіни
зозулями сірими безкрилими – додолу.
Зірвалися віконниці,
з яких ніколи вже не кукурікати
півням мальованим, – додолу.
як пір’я заморського жар-птаха – додолу,
як зорі падучі, віщунки – додолу.
Ой, своїми руками крито,
своїми ж руками і розкрито!.
Впало каміння із вертикального неба стіни
зозулями сірими безкрилими – додолу.
Зірвалися віконниці,
з яких ніколи вже не кукурікати
півням мальованим, – додолу.
А люди мовчать,
а сніпки – лежать,
а стіни – лежать,
а двері – лежать,
а віконниці – лежать.
І нікуди тепер калині заглядати,
і нікого тепер калині слухати.
Ой, як сумно калині самій,
самій-самісінькій,
коло хати, якої нема.
Ой, як сумно!
а сніпки – лежать,
а стіни – лежать,
а двері – лежать,
а віконниці – лежать.
І нікуди тепер калині заглядати,
і нікого тепер калині слухати.
Ой, як сумно калині самій,
самій-самісінькій,
коло хати, якої нема.
Ой, як сумно!
Бо посходилися сусіди і родичі
і розібрали хату.
Розібрали.
Розібрали хату по камінцях.
Розібрали життя – по роках.
і розібрали хату.
Розібрали.
Розібрали хату по камінцях.
Розібрали життя – по роках.
Калина:
люди, мені сумно тут залишатися,
заберіть мене із собою!
І зайшла тоді калина до хати, якої нема,
на своїх тоненьких ногах,
походила по хаті, якої нема,
злетіла на стіл на своїх листяних крилах
і заспівала:
чи я в лузі не калина була,
чи я в лузі не червона була,
взяли мене поламали
та в пучечки пов’язали –
така доля моя,
така гірка доля моя.
А сусіди і родичі,
які сиділи за столом,
прощаючись із хатою
п’ючи із прозорих склянок
печаль пекучу і горе гірке,
дружно підхопили,
і радісно було калині чути від них цю старовинну
пісню про калину:
«Чи я в лузі не калина була,
чи я в лузі не червона була…»
А потім люди замовчали,
але пісня продовжувала співатися.
Здивувалися люди: хто ж то його співає?
Зрозуміли люди: хата має людський голос,
то хата людським голосом співала:
«Взяли мене поламали
і в пучечки пов’язали –
така доля моя,
гірка доля моя».
1964
Життя не терпить застою: нове (мов вода, що камінь точе), долаючи перепони, дістається традиції, стає в опозицію й спричиняє конфлікт. При цьому не можна не відчути над головою загрозливої хмари на ймення «невідворотність».
З погляду чистого прагматизму (хай боронять від нього Рідні Боги), перемога нового над старим – закономірна річ. Як-от, за генпляном якогось там раднаргоспу ( яка висока установа!) нову свиноферму слід збудувати там, де стоять архітектурно і морально «застарілі» хати. Саме там, а не деінде, бо відхилення від прописаного у генпляні (!) тягне… щось страшне. І ось – сумна толока руйнування (а зазвичай – творення).
Розбирають те, що є незмірно більше, ніж житлова споруда – розбирають Всесвіт, створений Духом, гасять дивовижне Світло, не квантами випромінюване, а – субстанціями єдиного Українського Серця, Світло «безмежного Всесвіту» (Г. Лозко), природно (як і в інших давніх народів) поділеного на половину жіночу (лівий бік – кут із піччю) і чоловічу (правий бік – кут із Покуттю).
Народні прислів’я про Хату підтверджують думку про традиційну сакралізацію житла нашими прапредками: Дух святий при хаті», лірико-романтичне замилування господинею в чепурній оселі: «У хаті, як у віночку, сама сидить, як квіточка», мужність господаря як гаранта безпеки й гармонії, ствердження свого (без зневаги чужого): «Своя хата – своя правда, своя стріха – своя втіха». У чотириразовому «своя» – красномовний аргумент щодо схильности наших пращурів до рідного, заповітного, предківського.
Чим більше набуваєш етнографічних відомостей про Хату, тим старішою видається теза про неї як символ «батьківщини, рідної землі, безперервности роду, тепла, затишку, святости, добра, надії, материнської любови, захисту й допомоги», й більше – «першого язичницького Храму (О.Афанасьєв). Так, саме Храм, де живе наш Божественний Дух. У римлян була Веста, у литовців – Габія, у тибетців – Далха, а у праукраїнців – Домовик. Це Божество вважалося ані злим, ані добрим: як будеш любити, шанувати, довіряти йому (як Духу померлого Предка), то й Він відповідатиме тим самим, а зневажатимеш – чекай шкоди або неприємностей. Тобто, це те Божество, через яке проглядається ідея тісного зв’язку живих і мертвих, заперечення смерти як такої, продовження життя у засвіті в інший спосіб…
Зауважмо, матріярхальні традиції освятили піч як предметно-побутову домінанту – хатнє Капище на пошану Рідним Богам, родинне вогнище як епіцентр сімейного буття. У народі казали: «Піч нам рідна мати». З притаманним нашому етносові гумором та самоіронією виражали триєдність Печі, Вогню й Диму: « Мати товстуля, донька красуля, а син кучерявий».
Цікавим, як на сьогодні, видається обрядове дійство самоствердження молодої в хаті молодого: заходячи вперше до помешкання, вона кидала свій пояс на піч, у такий спосіб долучаючись до Хати й Роду.
Неабияку магічно-естетичну вагу мав сволок як символ міцности будови. Його розписували орнаментами – оберегами, крижами (перехрестями чоловічого й жіночого начал) та Сваргами.
Одним із ключових символів Хати як Храму був Поріг: за найдавнішими повір’ями, саме під Порогом перебували душі померлих Предків, які охороняють Рід (Г.Лозко).
А от, куди садили почесних гостей? – На Покуть (східний кут) – священне місце, де перебувають хатні Боги; там також зазвичай сидять наречені, по обжинках стоїть ритуальний сніп (Дідух), туди традиційно ставлять божниці (полички для священних статуй), які оздоблюють вишиваними рушниками (Г.Лозко).
Помітне місце у Хаті посідає традиційний символ достатку – стіл, вербальний образ якого виражено у загальновідомій Різдвяній колядці: «Застеляйте столи та все килимами…»
І насамкінець, чи можна уявити українське подвір’я без куща калини – прадавнього символу життя, крови, вогню і смерти? Він так поєднався із сутністю нашого етносу, що нині годі й уявити традиційний побут без цієї рідної рослини. Так, рідної, бо у пісенному фольклорі знаходимо чимало її уособлень, як-от: «Проти віконця напроти сонця / Калина! / Калина повна, ружа червоная пані…», і навіть звертання як до члена родини: – Калино моя, чом ти не цвіла? / – Зима була, увесь цвіт побила, том я не цвіла…»
Саме цим особливим статусом Калини в системі світоглядних вартостей праукраїнців зумовлено найвражаючий епізод у Голобородьковій віршовій драмі «Світло Хати»: «Калина: / люди, мені сумно тут залишатися, / заберіть мене із собою! / І зайшла тоді калина до хати, якої нема, / на своїх тоненьких ногах, / походила по хаті, якої нема, / злетіла на стіл на своїх листяних крилах / і заспівала: / чи я в лузі не калина була, / чи я в лузі не червона була, / взяли мене поламали / та в пучечки пов’язали – / така доля моя, / така гірка доля моя».
Понад декілька сотень літ розбирають Серце України. Найзавзятіше – у ХХ столітті й донині – у варварський спосіб – воєнний. Але дикун-нападник програє! Поза сумнівом, програє!, бо незгасним є Світло нашої Хати! Навіки віків!
люди, мені сумно тут залишатися,
заберіть мене із собою!
І зайшла тоді калина до хати, якої нема,
на своїх тоненьких ногах,
походила по хаті, якої нема,
злетіла на стіл на своїх листяних крилах
і заспівала:
чи я в лузі не калина була,
чи я в лузі не червона була,
взяли мене поламали
та в пучечки пов’язали –
така доля моя,
така гірка доля моя.
А сусіди і родичі,
які сиділи за столом,
прощаючись із хатою
п’ючи із прозорих склянок
печаль пекучу і горе гірке,
дружно підхопили,
і радісно було калині чути від них цю старовинну
пісню про калину:
«Чи я в лузі не калина була,
чи я в лузі не червона була…»
А потім люди замовчали,
але пісня продовжувала співатися.
Здивувалися люди: хто ж то його співає?
Зрозуміли люди: хата має людський голос,
то хата людським голосом співала:
«Взяли мене поламали
і в пучечки пов’язали –
така доля моя,
гірка доля моя».
1964
Життя не терпить застою: нове (мов вода, що камінь точе), долаючи перепони, дістається традиції, стає в опозицію й спричиняє конфлікт. При цьому не можна не відчути над головою загрозливої хмари на ймення «невідворотність».
З погляду чистого прагматизму (хай боронять від нього Рідні Боги), перемога нового над старим – закономірна річ. Як-от, за генпляном якогось там раднаргоспу ( яка висока установа!) нову свиноферму слід збудувати там, де стоять архітектурно і морально «застарілі» хати. Саме там, а не деінде, бо відхилення від прописаного у генпляні (!) тягне… щось страшне. І ось – сумна толока руйнування (а зазвичай – творення).
Розбирають те, що є незмірно більше, ніж житлова споруда – розбирають Всесвіт, створений Духом, гасять дивовижне Світло, не квантами випромінюване, а – субстанціями єдиного Українського Серця, Світло «безмежного Всесвіту» (Г. Лозко), природно (як і в інших давніх народів) поділеного на половину жіночу (лівий бік – кут із піччю) і чоловічу (правий бік – кут із Покуттю).
Народні прислів’я про Хату підтверджують думку про традиційну сакралізацію житла нашими прапредками: Дух святий при хаті», лірико-романтичне замилування господинею в чепурній оселі: «У хаті, як у віночку, сама сидить, як квіточка», мужність господаря як гаранта безпеки й гармонії, ствердження свого (без зневаги чужого): «Своя хата – своя правда, своя стріха – своя втіха». У чотириразовому «своя» – красномовний аргумент щодо схильности наших пращурів до рідного, заповітного, предківського.
Чим більше набуваєш етнографічних відомостей про Хату, тим старішою видається теза про неї як символ «батьківщини, рідної землі, безперервности роду, тепла, затишку, святости, добра, надії, материнської любови, захисту й допомоги», й більше – «першого язичницького Храму (О.Афанасьєв). Так, саме Храм, де живе наш Божественний Дух. У римлян була Веста, у литовців – Габія, у тибетців – Далха, а у праукраїнців – Домовик. Це Божество вважалося ані злим, ані добрим: як будеш любити, шанувати, довіряти йому (як Духу померлого Предка), то й Він відповідатиме тим самим, а зневажатимеш – чекай шкоди або неприємностей. Тобто, це те Божество, через яке проглядається ідея тісного зв’язку живих і мертвих, заперечення смерти як такої, продовження життя у засвіті в інший спосіб…
Зауважмо, матріярхальні традиції освятили піч як предметно-побутову домінанту – хатнє Капище на пошану Рідним Богам, родинне вогнище як епіцентр сімейного буття. У народі казали: «Піч нам рідна мати». З притаманним нашому етносові гумором та самоіронією виражали триєдність Печі, Вогню й Диму: « Мати товстуля, донька красуля, а син кучерявий».
Цікавим, як на сьогодні, видається обрядове дійство самоствердження молодої в хаті молодого: заходячи вперше до помешкання, вона кидала свій пояс на піч, у такий спосіб долучаючись до Хати й Роду.
Неабияку магічно-естетичну вагу мав сволок як символ міцности будови. Його розписували орнаментами – оберегами, крижами (перехрестями чоловічого й жіночого начал) та Сваргами.
Одним із ключових символів Хати як Храму був Поріг: за найдавнішими повір’ями, саме під Порогом перебували душі померлих Предків, які охороняють Рід (Г.Лозко).
А от, куди садили почесних гостей? – На Покуть (східний кут) – священне місце, де перебувають хатні Боги; там також зазвичай сидять наречені, по обжинках стоїть ритуальний сніп (Дідух), туди традиційно ставлять божниці (полички для священних статуй), які оздоблюють вишиваними рушниками (Г.Лозко).
Помітне місце у Хаті посідає традиційний символ достатку – стіл, вербальний образ якого виражено у загальновідомій Різдвяній колядці: «Застеляйте столи та все килимами…»
І насамкінець, чи можна уявити українське подвір’я без куща калини – прадавнього символу життя, крови, вогню і смерти? Він так поєднався із сутністю нашого етносу, що нині годі й уявити традиційний побут без цієї рідної рослини. Так, рідної, бо у пісенному фольклорі знаходимо чимало її уособлень, як-от: «Проти віконця напроти сонця / Калина! / Калина повна, ружа червоная пані…», і навіть звертання як до члена родини: – Калино моя, чом ти не цвіла? / – Зима була, увесь цвіт побила, том я не цвіла…»
Саме цим особливим статусом Калини в системі світоглядних вартостей праукраїнців зумовлено найвражаючий епізод у Голобородьковій віршовій драмі «Світло Хати»: «Калина: / люди, мені сумно тут залишатися, / заберіть мене із собою! / І зайшла тоді калина до хати, якої нема, / на своїх тоненьких ногах, / походила по хаті, якої нема, / злетіла на стіл на своїх листяних крилах / і заспівала: / чи я в лузі не калина була, / чи я в лузі не червона була, / взяли мене поламали / та в пучечки пов’язали – / така доля моя, / така гірка доля моя».
Понад декілька сотень літ розбирають Серце України. Найзавзятіше – у ХХ столітті й донині – у варварський спосіб – воєнний. Але дикун-нападник програє! Поза сумнівом, програє!, бо незгасним є Світло нашої Хати! Навіки віків!
19.08.2014 Володимир Півень
Немає коментарів:
Дописати коментар