Сплять тумани срібнокрилі...

Борис Мозолевський

Сплять тумани срібнокрилі,

Тиша горнеться до тиші.

На Гаймановій Могилі

Не шелеснуть навіть миші.

Півні ще по селах спали,

Дика ружа в полі квітла.

Та нараз понад степами

Спалахнуло дивне світло.

Щось неначе розкололось,

І з відлуннями глухими

Предковічний, віщий голос

Просочився із могили.

-  Гу-гу-гу-у-у! – пішло луною.

- Го-го-го-о-о! – озвалось в тиші.

- Скільки весен наді мною

Небо зорі ці колише!

Чи світанки нахололі,

Чи вітри гудуть солоні,

Я гойдаю білі болі

У своєму чорнім лоні.

Двадцять три століття рало

Мої скиби не під’ємле.

Не могила я, а рана

На твоєму тілі, земле!

Крізь тумани срібнокрилі

Похилився в полі колос.

На Гаймановій Могилі подає

Товста свій голос:

-  Сестро, сестро сивочола,

Що робити в світі маєм?

Наші рани не з учора

- Не займай їх, не займай їх!

Не одні лиш ми з тобою

- Вся земля не спить ночами.

Світ потьмарився б від болю,

Спивши нашої печалі.

Задуши у серці стогін,

Погамуй стооку муку.

Може, якось перестоїмо.

- Та й замовкла. І ні звуку.

Крізь тумани срібнокрилі

Перший птах порушив тишу.

На Гаймановій Могилі

Полоз пас очима мишу.

ЧОРТОМЛИК

(Ліричний відступ)

Степ на світанку дихав полинами.

Вздовж лісосмуг клубочилась імла.

У Яблуневій балці між тернами

Пили два лосі воду з джерела.

Ще Чортомлик світився ковилою,

Переливався, сизий від роси.

І соняхи, неначе скіфські вої,

Чекали сонця, спершись на списи.

А вдалині чорнів кар’єрний ротор,

Підступно під’їдаючи поля.

Пусте село текло в кар’єр навпроти -

Приречена, рокована земля!..

В якому я столітті? Хто я? Де я?

Чого я вгруз, як пень, у ці горби?

На цьому боці – вольниця Атея,

А ген вже – хід залізної доби.

Я знаю, нам потрібні хліб і сало.

Щоб мати їх – потрібна ще руда.

Сама земля поводиться так само,

Коли нуртує зелень молода.

Я знаю, що колись отут на глині,

Знівелювавши ротора сліди,

Ще виростуть діброви тополині,

А поміж ними зацвітуть сади.

Настане й день, коли в космічнім леті

Ракета нас в нові світи помчить.

Але чогось не стане на планеті,

І щось оте – у кров мені кричить!

…Знесемо до музею, що любили,

Пронумеруєм, впишемо в кадастр.

А скіф Агей із сивої могили

Візьме та й щось найвище не віддасть.